ТТ. Василь Лой
чним, Гоша наполіг на ТТ, і тепер змоченою в бензині ганчіркою відтирав консерваційне мастило, яке місцями міцно присохло до вороненої сталі пістолета.
Віктор був сепар. Незважаючи на те, що вони дружили в далекому дитинстві, зараз Гоші на нього було глибоко наплювати: настав час вибору – і кожен цей вибір зробив. Віктор залишився служити в СБУ, але вже іншій владі, Гоша – Георгій Сичов, у минулому теж мент, старлей, командир взводу ВВ, – не залишився, написав рапорт, зібрав деякі речі, забрав матір і вони виїхали в Дніпро.
– Ти воювати, чи що зібрався? – здивувався Віктор, коли передавав пістолет, ховаючи бакси, і пару разів неспокійно озирнувши поглядом навкруги.
Гоша сунув ТТ до однієї кишені, три пачки набоїв до іншої: – Для роботи.
СБУшник криво посміхнувся:
– Сич, ну не мені тебе вчити, як я розумію, у наших краях давно ти не був, тому не раджу – потрапиш до підвалів на Щорса, там і згинеш. А вже якщо повоювати захотілося, так нема проблем, сам бачиш, з будь-якого плаката Армія ДНР і зазиває, й запрошує, хочеш – ТТ дадуть, або «Калаш», а захочеш – і танк на додачу.
– Я подумаю. Якщо що, з підвалів визволити допоможеш?
Віктор знову посміхнувся:
– У тебе грошей на це просто не вистачить.
Гоша непогано розбирався в зброї. Пістолет він розібрав, відмив від старого мастила, деталі уважно оглянув – сколів, тріщин, зазубрин не було, хоча сама обробка металу була не ідеальна, воно й зрозуміло – серійне виробництво. Найбільш вразливі для тертя місця обробив нульовкою, потім відполірував, змастив збройовим маслом, протер ганчірочкою набої й спорядив їх в обойму, зібрав пістолет, кілька разів пересмикнув затвор, натиснув на спусковий гачок, уставив магазин, знову кілька разів пересмикнув затвор – набої легко входили до ствола й легко викидалися назовні.
Випробував пістолет у підвалі гаража – ТТ бив точно й потужно, як і очікувалося.
Після полудня, незважаючи на середину жовтня, пригріло сонце; казна-звідки повилазила й розлетілася мошкара, розцвірінькалися горобці, поїдаючи напівсонну мошку та тлю. Кілька довгих павутинок, повільно пролітаючи повз, зачепилися за зовнішнє бічне дзеркало автомобіля та, гойдаючись у легкому русі повітря, грайливо виблискували на сонці.
На величезній парковці біля гіпермаркету «Ашан» машин було небагато і, що ще впадало у вічі, моделі були не з престижних. Дві й зовсім пофарбовані в темно-зелений колір звичайним пензлем, невеликий мікроавтобус і середніх розмірів позашляховик мали насторожений і водночас лякаючий вигляд.
Виходити з машини Сич не поспішав. Він зупинився в середній частині стоянки й зараз думав, де залишити машину: там, де зупинився, або ближче до одного з входів. Найближчий до нього автомобіль був метрів за десять, тому його машина виглядала самотньо, більш скупчено автомобілі розташувалися біля ближнього входу, але більшість усе ж перебувало поруч із дальнім. Сич здогадався чому: з того входу покупець потрапляв відразу до продуктового залу, а з ближнього – до промтоварного. Ішла війна, тому попитом користувалися здебільшого продукти харчування.
У машині було не те, що тепло, поступово ставало все спекотніше, навіть відкрите вікно не допомагало, сонце пригрівало зовсім по-літньому, і день цей, такий приємний, здавалося, був ще далеко не з останніх у цьому році.
Він вийшов зі своєї «дев’ятки», у якій ніколи не було ані центрального замка, ні сигналізації, закрив двері на ключ і, не поспішаючи, пішов у бік дальнього входу, так і не визначившись, де все ж краще було залишити машину.
У повітрі відчувався якийсь запах – незнайомий, незвичний, навіть десь хвилюючий, а з північно-західного напрямку було чутно ледве вловимі вухом, непостійні, приглушені й неясні звуки. І раптом, миттєво все навколо якось напружилося, стислося й потім, несподівано здригнувшись, жахнуло. Здавалося, захиталася стіна гіпермаркету, птахи хмарою зірвалися з найближчих дерев і очманіло понеслися в бік мікрорайону Донський; сигналізації автомобілів немов сказилися всі раптом і відразу: заволали, завили, заквакали, проганяючи зграю переляканих бездомних собак у найближчу лісосмугу. Гоша зупинився, інтуїтивно втягнув голову в плечі й трохи присів, коліна підігнулися самі собою, і не стільки від несподіванки, скільки від могутності й сили, яка кружляла поруч й відчувалася на кожному кроці навколо.
Віддалік тонкий жіночий голос тихенько зойкнув, зовсім поруч бородатий мужик, навпаки, голосно вилаявся матом, ззаду інший тремтячим тенором приречено констатував: «Блін, по аеропорту гатять. Дістало вже все це…». Тепер Гоша зрозумів, чим пахло в повітрі – розривами від снарядів. «Ні, тікати, і як найшвидше, тікати й ще раз тікати, – уже вкотре тихо сам собі пробурмотів він. – Прилетить болванка кілограмів на п’ятдесят – і гаплик йому, та й тим, хто зараз поруч вешталися. Тікати».
Завтра вранці він збирався покинути Донецьк – власне, вже нічого його тут і не тримало. Основне завдання – придбання зброї – було виконане. Також перевірив квартиру, на прохання матері залишив 600 гривень сусідам про всяк випадок, оплатив на рік уперед за гараж у гаражному