Кровна мста. Ярослав Яріш
вої зареготали, Турик ще більше почервонів, а Середич тільки хмикнув. Вуй відвернувся. Мирослав знову завів якусь розповідь, тільки старий воєвода його вже не слухав. Середич допався до води – випите вночі вино сушило. Незважаючи на веселість Мирослава, молодші вої дивилися на старших із підозрою: що все-таки сталося там, у Корсуні, від кого мусили так швидко тікати? Звідки кров на боярському одязі? На якусь мить запала мовчанка, яку порушив Вадим:
– Треба було з Корсуня вина взяти – воно все ліпше за воду. І голова зараз не боліла б.
– Нам твоє вино трохи боком не вилилося! – гаркнув Середич. – І чого вас туди понесло? Це ти, купче, винен. Ти свій борг забрав, погуляв, а ми трохи головами не наклали!
Вадим розвів руками. Не мав настрою зараз сваритися, тим більше трохи правди в цих словах було.
– Хіба ж не чув єси, боярине, що рекли на нас греки і варяги? – запитав спокійно Мирослав.
– Пощо нам слухати брехні лукавих ромеїв? Ніби ми самі не знаємо своєї правди! Хіба варяги її знають краще?
– Правду кажеш, Середичу, греки і варяги брешуть. Та чи могли ми терпіти такі образи? Кожен боярин візьметься за меч, щоби захистити честь свого князя. А русин – то й поготів. Тепер знатимуть лукаві. Честь для русина – найголовніше, бо краще потятим бути, ніж у соромі жити. Чи добре я кажу, воєводо? – Мирослав звернувся до Вуя. Той тільки поглянув на боярина й знову відвернувся.
Воєводу давно мучила та думка. Він був старим воєм, дорожив своєю славою й ненавидів підлу брехню та жорстокі підступи. У бій завше йшов під знаменами князівськими, із криком бойовим «за князя!». А тут такі слова жорстокі кинули йому в очі варяги. Рудобородих покарали справедливо, це правда. Річ у другому – у полові брехні їхньої знаходилися і зерна правди. І та правда в тому, що спочатку брати Святославичі жорстоко побили один одного, потім і Володимировичі погинули один за одним, розливаючи братню кров. Ось що мучило старого воєводу. Він так по дорозі не прорік жодного слова, аж доки човен за кілька днів морської мандрівки не дійшов до дніпровського гирла.
Вуй помив лице річковою водою.
– Слава тобі, Господи.
– Рано радіти, воєводо. Тільки половина шляху, – сказав Вадим.
– Море – чуже. Земля ця – наша, руська, – відповів Вуй.
– Може, і була колись. А зараз печеніги тут товчуться. Стерегтися треба, – сказав Мирослав і пильно оглянув навколишні безкраї степи.
Цей шлях Вуй переходив кілька разів. Уперше ледве не отроком, коли з князем Святославом повертався з Болгарії. Минуло вже стільки літ, а воєвода пам’ятає, як нині. Везли вони тоді додому золото та славу. Серце раділо, що поверталися додому з тяжкого, кривавого походу, та думки в голові були невеселі – не втримали Болгарії. Святослав сидів на носі лодії грізний, як чорна хмара, ніхто, навіть найближчі товариші його, не знали, про що зараз думає князь.
Вуй ще малим втік із дому і пристав до дружини. У походах змужнів, перетворився з отрока на мужа, завше приклад брав зі свого князя, якого обожнював. Святослав був мудрим володарем – хотів