Не вурдалаки. Светлана Талан
ходили туди, носили полоненим хліб, варену картоплю.
– Можливо, і наш там, – бідкалася мати. – Голодний та холодний.
– Хто ж тобі що там скаже? – каже Тьотя.
– Хліб за колючі дроти жінки перекидають, то, напевне, можна побачити, хто там.
– Піду я сама, – сказала Тьотя. – Якщо побачу його, то іншого разу ти сходиш. А зараз залишайся з дітьми.
Так і вирішили. Мати спекла хлібину, відварила три картоплини, а Тьотя, помолившись перед дорогою, пішла вранці, коли на небі ледь почало сіріти.
Цілий день мати, немов відчуваючи щось недобре, не знаходила собі місця. І недаремно. Пізно ввечері городами прийшла Тьотя. Вона була сама не своя. Зайшла в хату, впала на долівку та почала так плакати, кричати та рвати на собі волосся, що ми полякалися, залізли на піч та притихли, як мишенята у нірці. Кинулася до неї мати, допитується, що сталося. Тьотя лише голосить.
– Що?! Він там? Його вбито? – питається схвильована мама.
– Ні! Ні! – тільки й сказала Тьотя.
– То що ж трапилося?! Ти була там?
– Так! – киває головою. – Віддала все бідолашним.
– То що ж ще?
– Німець… Німець… Мене спіймав! – голосить.
– Зґвалтував?
– Так! Я не хочу жити! Не хочу! – кричить Тьотя та б’ється головою об долівку.
Для нас було незрозуміло, що трапилося з нашою Тьотею, але ми теж почали хором голосити на печі.
З того дня Тьотю стало не впізнати. Завжди роботяща, вона встигала і попоратися, і на своїй швейній машинці людям щось пошити, і за нами приглянути. А то стала мовчазна, якась розгублена. Ходить мовчки, мов примара, не розмовляє, не їсть, а як спати полягаємо, чути, як вона плаче. Мати її заспокоює, говорить, що не одна вона така, що люди на фронті гинуть кожного дня, а у них удома маленькі діти лишаються сиротами – війна принесла біду в кожну оселю. Здавалося, трохи допомогло. Почала вона приходити до тями. Дивиться сумними очима на світ, та хоч їсти почала. Але одного дня вона знову впала на долівку, почала кричати: «Важка я! Не хочу німця! Не хочу!» Ми не розуміли, що з Тьотею, але притихли, лише схлипуємо. Мати нас загнала на піч, наказала спати. Та куди там, якщо вона про щось із Тьотею шепочеться. Почули ми, що мати поведе її до якоїсь бабці, що жінкам допомагає. «Хай би куди мама Тьотю відвела, аби та не плакала», – подумала я.
Наступні дні Тьотя то лежала в ліжку, дивлячись порожніми очима у стелю, то йшла до хліва, перехилялася над великою дерев’яною діжкою, ойкала та примовляла: «Не хочу німця, не хочу». Кортить спитати, чому вона про якогось німця все говорить, а боїмося, що почне знову плакати та голосити. Напевне, життя у її лоні так жадало з’явитися на світ, що та бабця не допомогла Тьоті. Незабаром мати нам сказала, що у нас буде братик або сестричка. Ми зраділи, а Тьотя тихо мовила: «Все одно я його вб’ю».
– Не треба, – попросила я. – Ми дитинку будемо няньчити, ми будемо її любити.
– А я – ні, – чомусь відповіла Тьотя.
З часом вона змирилася зі своїм станом,