Сини змієногої богині. Валентин Чемерис
Бронзові вудила і псалії у верхових коней. Ремінні вуздечки прикрашалися різноманітними бронзовими і кістяними оздобами.
Головна цінність їхня – худоба. Вже почалося у них майнове і соціальне розшарування. Військова аристократія була багатшою. У писемних джерелах згадуються їхні вожді (Геродот їх називає царями), а це свідчить, що їхнє суспільство підійшло до ліквідації первісно-общинних відносин та до класоутворення.
Першу кочову культуру в нашому регіоні створили саме кіммерійці. Основою їхнього кочового господарства було вже згадуване скотарство, головну роль у якому відігравало конярство, і це і їхня кіннота, і продукти харчування. Недарма ж вони в «Іліаді» називаються доярами кобилиць і молокоїдами.
Але найбільшу роль у їхньому житті відігравали війни, спустошливі набіги на сусідів, походи в країни Передньої і Малої Азії, нападали вони й на осіле населення українського Лісостепу, в Середньому Подніпров’ї, на території Середньої Європи.
Мистецтво мало прикладний характер – орнаменти прикрашали руків’я кинджалів, деталі вуздечок, наносились на посуд. В основі – різні геометричні фігури – спіралі, ромби, квадрати.
Збереглися і так звані кіммерійські «кам’яні баби». Їхня монументальна скульптура. Це статуї-стели із досить умовними зображеннями кіммерійських воїнів – кам’яні стовпи заввишки до 1,5 м, на яких рельєфно зображено предмети військового спорядження і деталі костюма – пояси, кинджали, бойові молотки тощо. Ставили їх над похованням знатних воїнів. Кіммерійських стел в Україні і суміжних територіях виявлено мало – трохи більше десяти зразків. Основна їхня особливість – ледь виявлена антропоморфність. Це, власне, не антропоморфні статуї, а швидше стовпи-обеліски. Але загалом вони передають образ озброєного воїна. Мистецтво їхнє урвалося з появою скіфів. Пам’ятки їхні збереглися нижче Дніпропетровська, але вище Херсона, зокрема городища, поселення між ріками Інгулець та Дніпро.
Військо кіммерійців було надзвичайно сильним і мобільним. Воно поділялося на загони, у яких вершники були добре злютовані, і такі загони складали основу їхньої кінноти – надзвичайно швидкої, летючо-ураганної і маневреної, бо не мали обозів. Це давало великі переваги, особливо в боях з пішим військом противника. (Вожді і знатні воїни користувалися колісницями.) Кіннота налітала вихором, ураганом, все змітаючи на своєму шляху, і спинити її було не так просто. Це була грізна сила, вважали в державах давнього Сходу. Таке військо надзвичайно рухоме, стріли в лучників дальнобійні, стрільцями вони були відмінними, пускали стріли тільки в ціль. Стрільба велася не через голову коня, а назад, по ходу скачки. Коні летіли табуном у бік від небезпеки, тому не було потреби тримати в руках повіддя, управляли вершники ногами (шенкелями). Тож обстріл вівся на скаку, коли кінний загін нісся мимо противника.
З кіммерійцями трудно було воювати арміям інших держав, тож і враження вони справляли своїм нашестям, як грізні