Сини змієногої богині. Валентин Чемерис
прижили з рабами… З рабами, а не з достойними мужами – це найбільше гнітило поверненців. І навіть принижувало їх. З рабами. О, в таке й повірити було важко.
І скіфів теж можна було зрозуміти. Повернулися додому з військової експедиції, що дещо затягнулася (ну й що ж, що затягнулася, війна вона і є війна, на ній і не таке трапляється), а в жінок нові чоловіки (вчорашні раби – жах, жах!) і купи дітлашні. Великі й малі. Як бідолашних скіфів не похапав грець від такої звістки, від видива такого, як їх усіх до одного не викосив – загадка!
– Отож од тих рабів і їхніх (скіфських) жінок виросло нове покоління. Коли воно дізналося про своє походження, вирушило проти скіфів при поверненні їх з Мідії. Перш за все перетяли вони (невільницькі сини) землю, викопавши широкий рів од Таврійських гір до Меотійського озера там, де воно найбільше. Коли скіфи намагалися через нього (рів) перейти, (невільники) почали з ними боротьбу. Коли битва затяглася і скіфи не могли перемогти, то один із них сказав таке: «Що робимо, скіфи? Як боремося з нашими ворогами, то й нас дедалі стає менше і їх буде мало після перемоги. Я думаю (що треба), відікласти списи й луки, а кожен із нас нехай візьме нагай і нумо на них! Бо доки вони бачитимуть, що ми тримаємо зброю, думатимуть собі, що вони з нами рівні і такі ж за походженням; та як побачать, що ми замість зброї тримаємо батоги, зрозуміють, що вони наші раби й кинуть битву.
Скіфи послухали й зробили так, як він казав; а раби, перестрашені тим, забули про битву й кинулися втікати. Так скіфи панували й ув Азії й, повернувшись з Мідії, цим способом запанували в своєму краї».
Молоде покоління скіфів навряд чи злякалося б нагаїв та батогів. Та й не почувалися вони вже рабами, народилися і виросли вільними синами вільних скіф’янок, хоч їхні батьки колись і були рабами. І були до приходу старих скіфів господарями своїх країв, то чого їм лякатися нагаїв та батогів? Про нагаї та батоги легенда, придумана рабовласниками, царськими скіфами, які так утверджували своє панівне становище серед інших народів і племен.
Битва була. Люта і довготривала. Не на життя, а на смерть. І молоде покоління ледь-ледь було не перемогло прибульців, але брак військового досвіду й гарту, яким сповна володіли старі скіфи, загартовані в минулих битвах, не дав їм змоги отримати перемогу. І все ж чи не літо у Скіфії клекотіли сутички – скіфи, які повернулися зі сходу, з останніх сил утверджували свою владу і зверхність. І, врешті-решт, ціною чималих зусиль таки перемогли і утвердилися як панівна каста.
Просуваючись на захід, до Істра-Дунаю, царські скіфи підкорили багато місцевих племен, повсюдно утверджуючи свою владу, адже вони були саями – царськими, самими богами – на їхнє переконання – поставлені над усіма скіфами і нескіфами в тих краях.
Так почала утворюватися Причорноморська Скіфія, яка згодом у межиріччі Танаїса – Борисфена – Істра отримає назву Великої.
Ніколи тебе не було, скіфський океане!
Країна