Намір. Любко Дереш
чомусь немає.
– Якщо ти є, то чому тебе немає? – бовкнула дівчина і почервоніла.
Бідачка не могла втямити, в чім помилка. Якщо немає в списках, то зрозуміло, що не служив, бо ж немає в списках. Її дратувало те, що той, кого не було в списках, стояв навпроти і допомагав їй самого себе, неіснуючого, у тих списках шукати. Простіше було б узагалі стерти цього нахабу з пам’яті. Тоді точно все було б як у списку.
Нарешті терпець їй урвався. Секретарка категорично запевнила, що всі, хто вчився в школі, приписані до цього військкомату, а відтак занесені у списки. Після чого прямим текстом порадила не набридати, а поскоріш іти додому. Навіть почала називати мене Василем, буцім я і є той бугай, котрий повернувся з десанту.
Я хотів було ляпнути, що мене, мабуть, не було на уроці, коли ці списки складалися – прогулював там або вийшов у туалет, але відчув: тут усе набагато серйозніше.
Такі дивні справи. У списках немає, а хто є, той вже відслужив. А кого нема, того й не може буть. А все, що не вклалось, потрібно забуть. І за братіка молодшенького, єдинокровного, раба божого П’яточкіна Петра Івановича, нічого й не чуть.
Такі дивні, дивні справи.
15
До кінця зими працював у коледжі. Все-таки це будівництво для Мідних Буків нагодилося вельми вчасно. Кожен, хто бідував, міг знайти собі роботу – от хоча б мити вікна після побілки.
Зиму, яку я провів на роботах, тепер буду згадувати як дуже спокійну, рівну пору свого життя. Зима завжди для мене час затишшя.
До мене часто приходили чудернацькі думки. Наприклад, що людська увага подібна до магнітного поля. Або що людина загорнута в пелену щойно минулого, тому не бачить теперішності. На перекурах з іншими штукатурами, щоб не здаватися незрозумілим, вдавав із себе дурника. Зробився мовчазний, за день міг сказати всього кілька фраз.
Під час розмови мене проймало сюрреалістичне відчуття, ніби я розмовляю з людиною, котра відповідає крізь сон. Я почувався дуже легко – у цій країні приспаних нікому не було до мене діла.
Я став вільним, але ціною свободи була самотність.
Розділ ІV
Моя бабця. Хоботне
1
Неля збиралася одружуватись. Я познайомився зі своїм шваґром, високим кістлявим хлопчиськом – кумедним, веснянкуватим і кучерявим. Серйозний, інтеліґентний, зовсім іще юний Мирослав Полісун, дуже приємно, будьмо знайомі. «Мирослав, – розповідала Неля, – походить із дуже гарної, дуже порядної сім’ї». А ще Мирослав пройшов за конкурсом на посаду викладача в міднобуківський коледж. А там, запевнила Неля, зарплата – перша кляса.
Я поцікавився, як щодо самої Нелі – її на роботу в коледж не візьмуть? Неля повисла на юнакові, глянула на того солодкими очицями і майже ствердила: «Візьмуть, обов’язково візьмуть! Правда, Мирку?»
Я добре знав цю шовковисту інтонацію. Ох і страшна жінка моя сестра[3].
З весіллям треба було поспішати, позаяк молодята вже чекали на поповнення. Головне – відгуляти перед Великим постом, а то потім буде видно живіт.
Мама, довідавшись,
Також про життя Мирослава Полісуна та Нелі Полісун (з дому П’яточкіної) можна знайти у романі «Культ».