Курва. Христина Лукащук
ввічливості, бо ж мати доглядала моє помешкання, поки ми з Павлом їздили на відпочинок.
– Не знаю. Ще не читала. Узяла те, що лежало біля ліжка.
Жодного натяку на ніяковість чи жаль. Мати безсоромно позгрібала всі до однієї книжки, які я паралельно, залежно від настрою та емоційного стану, читала.
– Мам!.. – мені бракувало слів.
– Мені цікаво, чим ти живеш, врешті-решт я твоя мати, я маю право це знати, – вправно відвойовувала вона свої позиції.
І завжди робила це так упевнено і безапеляційно, що нам із батьком і на думку ніколи б не спало з нею сперечатися.
– Могла б мене про це спитати віч-на-віч, – усе ж таки пробую відвоювати своє право на приватність.
– У тебе ж ніколи немає часу. Ти завжди зайнята, працюєш, – говорить те, що найлегше.
Оця простота, ця впевненість, з якою проголошує речі, яких не існує, а якщо й існують, то тільки в її уяві, мене обеззброює і відбирає дар мови.
– Мамо, але ж ти ніколи не намагалася мене почути. Ти навіть не годна дослухати до кінця те, чим із тобою ділюся, якщо, звичайно, це не чергова плітка про котрусь знайому чи знайомого! – запізнілі аргументи.
– Про що ти? – здивовано.
– Ет, – махаю рукою, бо розумію: у мене жодних шансів.
Сьогодні нічим не краще і не гірше, ніж учора. З якого дива мати повинна змінити свою думку, яку так дбайливо плекала більшу частину свого життя?
– І ще я подивилася фільм «Кармен».
– Вінсенте Аранди?
Мовчить.
– Той, що отримав премію «Гойя»? – намагаюся уточнити.
– Не знаю. Той, що стояв у тебе на полиці.
– І що? Сподобався?
Цей фільм я дивилася із завмиранням серця кілька разів. Жінка, з якою ніхто не міг зрівнятися, жінка, народжена, аби підкорювати. Чоловік, готовий на все заради жінки. Пас Вега в головній ролі.
– Курва – вона завжди курва, – мелодійно, влучно, лаконічно.
– Мам, але ж це шість номінацій на премію «Гойя»! – не стримуюся, підвищую голос.
– То й що?
– Але ж це екранізація на весь світ відомої новели Проспера Меріме! – Думки плутаються, пхаються одна наперед одної, і я не вмію відшукати слів, аби властиво обуритися таким однобоким баченням.
Чомусь стає боляче. Не за світове кіно, не за премію «Гойя», не за Проспера Меріме і навіть не за Пас Вегу, бо вони тут ні до чого. Чомусь болить за себе. Болить за почуття, яких не знала, але яким у глибині душі заздрила.
Кожен залишається при своєму.
Повертатися до праці не хочеться. З кожним днем робота стає викликом, тортурою. Не так сама праця, як атмосфера в колективі. Він у нас невеликий – лише одинадцять людей. Усе, що відбувається, мов на долоні, немов на сцені.
Та ще з якогось дива до нас віднедавна внадилася ходити дружина шефа. Так, звісно, кожен має право на дружину і на те, аби вона приходила на роботу. Та краще б ходила на свою. Вона такої не мала, бо зовсім недавно він прийняв рішення, що годі. Годі працювати його другій половинці! На те він і чоловік, аби забезпечити та прогодувати сім’ю. Погоджуюся. Це також