Лабіринт Фавна. Корнелия Функе
Серрано стояли на дорозі неподалік.
– Ти тільки поглянь на свої ноги! – насварила мати з тихим смиренням, яке так часто тепер звучало в її голосі.
Офелія опустила очі – мокре взуття вкрилося болотом, але на обличчі в неї досі цвіла усмішка.
– Здається, я бачила Фею! – сказала вона.
Так. От що це було. Офелія точно знала.
Але мати і слухати не хотіла. Її звали Кармен Кардосо, їй було тридцять два, вона була вдова і вже не пам’ятала, як можна дивитися на щось без презирства або без страху. Вона бачила лише світ, який забрав у неї кохання і на порох розтер між зубами. І позаяк Кармен любила доньку – дуже, дуже любила – вона вийшла заміж удруге. Світом правлять чоловіки, донька ще просто не розуміє, і тільки чоловік зможе їх захистити. Мати Офелії про це не здогадувалася, але сама вона також вірила у казки. Кармен Кардосо вірила у найнебезпечнішу казку зі всіх: про принца, який її порятує.
Крилата істота, яка чекала на Офелію всередині кам’яного рота, все про це знала. Вона багато чого знала – тільки була це не Фея. Принаймні в нашому розумінні цього слова. Лише її пан знав її справжнє ім’я, бо в Магічному Королівстві володіти чиїмось іменем – те саме, що володіти його життям.
Із ялицевої гілки істота спостерігала, як Офелія з матір’ю повертаються назад до машини і рушають далі. Вона довго чекала на саме цю дівчинку – дівчинку, яка вже втратила так багато і втратить іще більше, перш ніж віднайде те, що належиться їй за правом. Непросто буде їй допомогти, але так загадав пан, а він не любив, коли його наказами нехтували. Ой, як не любив.
Дедалі глибше і глибше заїжджали автівки в ліс – а разом із ними Офелія, її мати та ненароджене ще дитя. Істота, яку Офелія назвала Феєю, розпустила комашині крильця, згорнула шість тонких довгих ніжок і полетіла слідом.
2. Різні подоби зла
Зло рідко набуває впізнаваної подоби відразу. Часто все починається з ледве чутного шепоту. Із погляду. Зі зради. А потім росте, коріниться, досі невидиме, непомічене. Лишень у казках зло набуває конкретної форми. Страшні сірі вовки, лихі королі, демони та чорти…
Офелія знала, що той, кого їй скоро доведеться кликати «батьком» – лихий. Посміх, як у циклопів-оханкану, а в темних очах нуртує нещадність незгірш трирукого Куеґля та страшного хмарника Нуберу[1]. Про всіх цих чудовиськ вона читала в казках. Але мати не розгледіла його справжньої подоби. Із віком часто гіршає зір, і, може, Кармен Кардосо не помітила вовчого вишкіру, бо капітан Відаль був вродливий і завжди красувався у парадній формі, при чоботах і рукавичках. Мати так сильно прагнула знайти захисника, що, мабуть, прийняла його кровожерливість за рішучість, а грубість – за силу.
Капітан Відаль зиркнув на кишеньковий годинник. Через скло на циферблаті проходила тріщина, але стрілки досі правильно показували час і зараз свідчили, що три автівки спізнюються.
– На п’ятнадцять хвилин, – пробурмотів Відаль.
Як усі чудовиська –
Чудовиська з іспанського (кантабрійського) фольклору. – Тут і далі прим. ред.