Спогади про Шерлока Голмса. Артур Конан Дойл
краватку, чоловік дуже зблід і ніяк не зміг пояснити, як краватка опинилася в руці мерця. Мокрий одяг Сімпсона доводив, що вночі він потрапив під дощ, а його сукуватий ціпок із свинцевою голівкою цілком міг бути тією самою зброєю, якою тренеру завдали ті жахливі рани. З іншого боку, на ньому самому немає ні подряпини, але ж закривавлений ніж Стрекера – незаперечний доказ, що, принаймні, один із нападників на нього таки постраждав. Ось, власне, й усе, і якщо ви зможете мені допомогти, Ватсоне, буду вам дуже вдячний.
Я з величезною цікавістю слухав Голмса, котрий виклав мені обставини цієї справи з властивою йому ясністю та послідовністю. Хоча всі факти не були для мене новими, я не міг встановити між ними ні зв’язку, ні залежності.
– А чи не може бути, – припустив я, – що Стрекер сам завдав собі рану під час конвульсій, якими супроводжується пошкодження лобових ділянок головного мозку.
– Цілком можливо, – сказав Голмс. – Якщо так, то обвинувачений позбудеться одного з головних доказів, що свідчать на його користь.
– І все ж, – продовжував я, – я ніяк не можу зрозуміти версію поліції.
– Боюся, що в цьому випадку проти будь-якої гіпотези можна знайти дуже вагомі заперечення. Наскільки я зрозумів, поліція вважає, що Фіцрой Сімпсон підсипав опіум у вечерю Гантера, відімкнув стайню ключем, який він десь роздобув, і вивів жеребця, маючи намір, певна річ, викрасти його. Вуздечки в стайні не знайшли – Сімпсон, ймовірно, одягнув її на коня. Залишивши двері незамкненими, він повів його стежкою через пустир, і тут його зустрів або наздогнав тренер. Вчинилася бійка, Сімпсон проломив тренеру череп ціпком, сам же не отримав і подряпини від леза Стрекера, яким той намагався захищатися. Потім злодій забрав коня й десь заховав його, або, може, кінь утік, поки вони билися, і тепер бродить околицями. Ось як уявляє собі те, що сталося, поліція, і, хоча малоймовірна ця версія, всі інші здаються мені ще менш імовірними. Як тільки прибудемо в Дартмур, я її перевірю. Іншого способу зрушити справу з мертвої точки не бачу.
Починало вечоріти, коли ми під’їхали до Тавістока, маленького містечка, що виділялося, як вістря щита, у самому центрі великого Дартмурського плоскогір’я. На платформі нас зустріли високий блондин із зачіскою, що нагадувала лев’ячу гриву, пишною бородою та пронизливим поглядом блакитних очей і невисокий елегантно одягнений джентльмен, енергійний, із невеликими пещеними баками та моноклем. Це були інспектор Ґреґорі, чиє ім’я набувало все більшої популярності в Англії, і знаменитий спортсмен і мисливець полковник Росс.
– Дуже радий, що ви приїхали, містере Голмс, – привітався полковник. – Інспектор зробив усе можливе, але, щоб помститися за смерть нещасного Стрекера та знайти Срібну зірку, я хочу зробити й неможливе.
– Є якісь новини? – спитав Голмс.
– На жаль, результати розслідування могли б бути й кращими, – повідомив інспектор. – Ви, звісно, хочете