Вогненне око. Олесь Ульяненко
чигаючи, мов ударів ратиць кентаврів, на брязкання важких, зелених черепахоподібних, вичікуючи ляскіт гробоподібних танків, а за ними – когорти солдатів. Вони, пораділі, розсідались на пагорбах, статечно випнувши черевце, розстебнувши ґудзики на матні та жилетках, пестячи своїх золотушних рахітних діточок; на пагорбах, де сотні перемішаних кісточок ворушилися, знудившись у чеканні Суду, а привиди дрібують порослими споришем дорогами… Ах, ох, ах… ніжні білі плечі їхніх коханок – тьху, пряма кишка од голови до сраки… ще там щось… А щелепи перемелюють ситнючу жратву, жіночки обтирають своїм мужичкам п'яні соплі, смалець із підборіддя ляпотить із жовтих іклів на щелепи, на груди. Вони блюють від пережеру в багаття, харкають сивухою дружинам в обличчя, а ті тусають їх у пуза, товчуть писки; дітлахи ревуть, сцють у багаття, і батьки напівкумарні позасинали, вихлебтавши все, за винятком води з ближніх водозбірень. Очунявши, дроблять курячі кісточки на пісок кутніми, що ними перетреш крицеву дротину. Тіло потребує… А душа… Хто її вигадав?
Може, доктор Шмулєвич? І празник затягнеться млистим серпанком. І чимдуж, чимдуж, чимдуж хортами додому. Каторга – не життя… А пагорби дихають важкими грудьми, – земля, як і повітря, витримує все; початок і кінець, кінець початку. А наступної неділі, коростяво розкидавши багаття, товчуть своїх любок, завчено повторюючи вітання, почуміло вітаючись, подумки посилаючи одне одного, бо, може, дивись, по п'яному ділі утнули щось не те. Свербить витягти колючку… Й так доти, доки не спаде світило…
Принаймні, так думав вільний доктор Шмулєвич, колишній військовий хірург, якого виперли зі служби за надмірну любов до чужого, читай: державного, майна, а саме – морфіну. Вживати ту отруту – боронь Боже, – Шмулєвич закінчений цинік, ошпарений життям, боргами, бо не таланило з жіноцтвом у нього. Майже за безцінь розпродував, щоб спішно догодити черговій пасії. Воно б і зійшло з рук, але жадоба жінки дорівнює жадобі закоханого в неї чоловіка. Навпроти дверей доктора знімав комірчину й Віталій. Сходилися вони в розмовах, бо студент технічного вузу, закинувши креслення, проекти, зачумлений і спітнілий, вирячивши червоні від безсоння очі, тинявся по мітингах, що на цей рік більше скидалися на циганський ярмарок, уквітчаний різноколірними прапорцями; це нагадувало більше карнавальну процесію, що лінькувато никала з боку в бік, вигукувала потрібні слова «слава слава слава», «ганьба ганьба ганьба», розтікаючись потічками по закапелках, сьорбала ріденький чай. Ет, встигнемо, кудись прийдемо… Лишень одинаки, подібні до Віталія, репетували: «Діло… Діло! Діло! Діло робити треба. Справедливості… Волі…» – проте спільників він не знаходив. І ось тут покривджений життям Шмулєвич і юний Віталій в один голос, не слухаючи один одного, волали з горлянки про ту плекану, очікувану народом справедливість. Зрізалися одним подихом. Особливо коли Віталій чіпляв тему ніжності й кохання. Часом Шмулєвичу – напіввірменину-напівєврею – обридала ця дитяча