Канікули для Інформи. Олександр Есаулов
полегшено зітхнув Чипсет, – перевстановлять!
– Авжеж! Я ж це… і кажу: переінсталять…
Посміялися, тільки якось невесело. Та і чому було веселитися?
– Не подобається це все мені, – похмуро сказав Сергійко, – замість стежити за підозрюваними, стирчимо тут… І Дроника немає, і комп'ютер завис, а Інформа невідомо де… Не подобається це мені!
Лисий підрулив до воріт впритул та посигналив. Сигнал в буса був потужний, Лисий придбав його на розборці старих «БМВ». Сигнал репетував так, що навіть з далеких дерев здійнялися перелякані ворони. Лисий посигналив спеціально: заманулося подражнити Товстого. Минулого разу той дуже розлютився.
– Чого ти дарма ворон лякаєш? – дорікав він Лисому. – Що, важко вийти з машини й відчинити ворота? Тут слуг немає, а сторонніх очей і вух задосить!
Тепер Лисий заздалегідь посміхався, уявляючи, як зараз вискочить Товстий і почне репетувати, мабуть, голосніше за сигнал… Проте цього разу з будинку ніхто не вийшов. Лисий посигналив ще раз, двері залишалися зачиненими, тільки з сусіднього будиночка на ґанок вискочив сусід – дід у довгих сімейних трусах – та уважно подивився на машину. Дід погрозив маленьким кулачком і зі злістю плюнув. Лисий захвилювався, вискочив з авто, вибіг на ґанок і вже тут почув приглушений зачиненими дверима лемент Товстого. Побачивши, що двері підперті обрізком дошки, Лисий одразу все зрозумів. Ударом ноги він вибив дошку і прийняв товстуна у свої обійми.
– Де дівчисько? – запитав він, піднімаючи його за купки.
– Ушилася… Втекла, зараза! В обличчя якоюсь гидотою пирснула і втекла… А двері підперла… Ну… Спіймаю – вуха обдеру!..
Лисий з шумом утяг повітря ніздрями. В повітрі міцно пахло хвойним лісом.
– Це я тобі зараз вуха обдеру, одуд… Давно втекла?
– Та тільки-но… Хвилину тому.
– Ну… Ти… Найсправжнісінький відстій! І що зараз Кості казатимемо?
Вони вдвох вибігли на ґанок. Позаду почувся шерех, неголосний стукіт і чиєсь сопіння. Лисий стрімко повернувся і рвонув двері на себе. У коридорчику стояв Довгий. Рука його була закинута нагору, як у гіпсового піонера, що сурмить у горн, тільки замість дудки в нього була літрова пластмасова пляшка з пивом. Пиво виливалося в горлянку, немов у раковину, безперервним струменем, раз по разу булькаючи. Великий борлак на неголеній шиї робив поодинокі великі рухи. Коли пиво у пляшці закінчилося, Довгий голосно гикнув і не дивлячись пожбурив її на підлогу.
– Чого ви тут?.. Ой, най його мамі… Голова як болить… Ну і дурбило ти, Товстий… Мене цією гидотою навіщо? Йой… – Довгий схопився обома руками за голову й поплівся назад до кімнати.
– Ти… – Лисий схопив Довгого за плече і розгорнув до себе обличчям, – а ну закінчуй… Треба дівку шукати!
– Та ну вас усіх… У мене тут повний одпад і скорбота всесвітня, а ви мені про якусь дівку… Відвали… – Довгий в'яло відіпхнув Лисого, за що одразу отримав по шиї.
– Скорбота всесвітня? Ах ти ж…
Лисий схопив