Постріл в Опері. Лада Лузіна
крізь давні вали Ярослава, що оточували Золоті ворота), вони дійшли до Яр Вала, 1, де не було ще ані коралового будинку-замку, ні навіть натяку на таке.
Причому десь посередині «прорізаної» їхній шлях несподівано зійшовся з рухом вусатого власника загадкової книжки – Маша й впізнала його тільки тоді, коли, зрівнявшись із залишками Золотих воріт, той зупинився, знову вийняв свою книжечку й почав писати.
– Цікаво, що він записує? – сказала студентка, якій у XIX столітті було цікаво геть усе, але особливо те, що підпадало під статтю «збіг». – Ти помітив, ми на нього вже вдруге натикаємося? Він був на площі, коли людину задавив трамвай. Він стояв за твоєю спиною. І теж щось писав. Хто він такий?
– Детектив, – припустив Мир.
– Або журналіст.
– Зара' дізнаємося! – хвацько пообіцяв Красавицький. – Підкинь-но мені два-три слова й кілька фраз найсмішніших. На кшталт бельведера.
– Ну-у… – Маша скосила очі. – Бонтонно – це класно. Реприманд – вимова. Прифрантилася. Незручнозносний. Можливо, я маячню несу. Ви весь – чарівність…
– А звертатися як?
– Люб'язний, милостивий пане, батечку.
– Зійде!
Не довго роздумуючи, Мир підскочив до пана з вусами і, з ентузіазмом піднявши до неба обидві руки, заторохтів безперервною скоромовкою:
– О! Доброго дня, люб'язний! Здрастуйте! Ви ж мене пам'ятаєте! Я – Красавицький! Ну, згадали! – зрадів він ствердно, ігноруючи здивоване обличчя вусаня. – Бачу, згадали! А ви, батечку, прифрантилися. Бонтонно! І все пишете, пишете…
– Так, пишу, – погодився вусань, що стурбовано вдивлявся в Мира.
– Чи не цей дивовижний бельведер викликав у вас натхнення? – окреслив Мир півколо рукою. – Краса невимовна. Київ – прекрасний! Чи я маячню несу? – грайливо перепитав він.
«Нісенітниця, – підтвердила Маша. – Я ж тобі казала. Бельведер – це вивищення, вежа, гора з альтанкою».
– Та ні, не бельведер… – Пан пошукав очима щось подібне, що підтвердило б застосування італійського слова. Але не знайшов.
Не було Вежі Києвиць у відьмацькому гостроверхому ковпаку.
Не було на розі Володимирської та Прорізної п'ятиповерхового будинку з вежею в округлій царській шапці.
Не було, куди не поглянь, у Києві-Златоглаві жодної висоти, окрім сотень золотих бань, сотень церков!
– Анекдот один мучить, швидше жахливий, ніж прекрасний. – Судячи з повільності слів вусаня, відповідаючи, він марно намагався пригадати красеня-ентузіаста в циліндрі, що накинувся на нього. – Нині, о першій після полудня, на Царській у мене на очах трамвай людину вбив. Машина пекельна…
– Вибачте мій реприманд, – перебив Красавицький, – але якщо трамвай – «пекельна машина», то сатана – слюсар-сантехнік! – Судячи з насмішкуватості у словах Мирослава, він – сатаніст XIX століття – за всього бажання не міг пов'язати поняття «пекло» з маленьким допотопним трамвайчиком.
Але що трамвай, якщо в цьому (або наступному) 1895 році селянин мало не забив до смерті дрючком велосипедиста,