Брутальний лікар. Ніка Нікалео
насправді. Сьогодні, мабуть. Їхала рейсовим автобусом з Голландії до Польщі, у Краків, – висловив свої здогади спантеличений Сергій. – Її телефон не відповідає вже кілька годин.
– Вибачте, але серед сьогоднішніх потерпілих такого прізвища та імені немає, – скоромовкою відповіла дівчина. – Мені дуже шкода.
– Послухайте, я одразу не зорієнтувався. Це ж ніч! Отже, вона могла бути госпіталізована вчора ввечері.
– Вибачте! – Дівчина поглянула на нього винувато. – Я мала б здогадатися.
І за мить:
– Є така. Вона ваша родичка?
– Дружина!
– Тоді інформація лише для вас: госпіталізована з матковою кровотечею і струсом мозку.
– Далі! Де вона? – занервував Сергій.
– Пані Добровольська, – дівчина кинула дивний погляд, – зараз в операційній. Кілька…
– Де операційна?! – перебив він її. – Де?!
– Спокійно, сядьте, прошу, і почекайте.
– Я – хірург! Ви розумієте?! Там моя вагітна дружина в операційній!!!
– Заспокойтеся, будь ласка, – беземоційно та вельми переконливо попросила дівчина. – У нас дуже кваліфіковані спеціалісти. Прошу знайти собі місце й почекати. Усе буде добре!
– Я не можу чекати! – голосно, майже криком кинув Сергій і побіг за першим же санітаром із крапельницею.
По той бік свідомості
Віка летіла довгим світлим коридором чи то якоюсь трубою, де все було, як у звичайному передмісті: садиби, городи, люди, які на них поралися, великі ставки й невеличкі річечки, поля – засіяні й неорані, ліси та схили. І легко так їй було, радісно. Здавалося, що вона чує й відчуває тут кожну травинку, рослинку, жучка й метелика; розуміє кожну живу істоту й бачить її думки. Дивним і надзвичайно приємним було відчуття води, наче то вона сама і є, наділена свідомістю і неймовірним багажем знань, які раніше були незбагненними. Уся ця природна краса скручена у велетенську трубу із сонцем наприкінці тунелю, до якого вона ніяк не могла долетіти. Тому без особливих зусиль розглядала все довкола й зосереджувалася на предметах. Наприклад, вона в одну мить побачила поламаний дитячий годинник в одній із хатинок на узліссі і якось одразу зрозуміла, у чому причина поломки.
Людей вона не зустрічала, але відчувала різні сутності – доброзичливі й раді їй. Бачила багато різних опуклих куль, що світилися. Вони були всюди. Катулялися зі схилів, підстрибуючи поодиноко чи вкупі з іншими, такими ж фантастично кольоровими, але найдовше – з прозоро-білими живими сферами. Декотрі з них, підстрибнувши, здіймались у повітря і кудись пливли. Більшість – на яскраво-жовте світло наприкінці тунелю. Туди ж прямували й білосніжні хмаринки, легкі й також живі.
Узагалі все тут було живим, справжнім, у всьому пульсувало життя. Спочатку це трохи налякало Віку, але вона не відчувала загрози, бо сама могла, залишаючись собою, бути, ким хотіла. Їй стало затишно й спокійно. Усі довкола були пов’язані якимось одним ментальним полем: обмінювались інформацією, ставали один одним.
Однак найбільше їй подобалося відчуття води! Воно було надзвичайно