Убивство в Месопотамії. Агата Крісті
Містер Кері провів мене туди і розповідав у подробицях, яке чудове це було подвір’я і який вигляд мали деякі покої, тут і на верхньому поверсі, і безліч інших кімнат, що виходили на центральний двір. А я тільки й могла подумки повторювати: «Але звідки він усе це знає?» Хоча, звичайно, я занадто ввічлива, щоб дійсно таке спитати. І я можу вам зізнатися, що я була така розчарована! Ці розкопки для мене здавалися не чим іншим, як багнюкою: ані мармуру, ані золота, ані чогось красивого – та з будинку моєї тітки у Кріклвуді вийшла б значно приголомшливіша руїна! А ті древні ассирійці, або хто вони там були, ще називали себе царями! Показавши мені стародавній «палац», містер Кері передав мене отцеві Лавіньї, і той показав мені решту кургану. Я трохи побоювалась отця Лавіньї, який був іноземним ченцем і мав такий глибокий голос і все таке, – але він виявився дуже доброю людиною, хоча і трохи відстороненою. Іноді я відчувала, що для нього все це було не набагато реальнішим, аніж для мене.
Пізніше місіс Лайднер пояснила мені байдужість отця до розкопок. Вона сказала, що його цікавили лише, як вона їх називала, «писемні документи». Вони, ці чудернацькі люди, писали все на глині, наносячи на неї язичницькі символи, але досить зрозуміло. Збереглися навіть шкільні таблички: вони містили настанови вчителя на одній стороні й відповідь учня на звороті. Зізнаюся, це мене більше зацікавило: якось це більш по-людськи – коли ви розумієте, про що я. Отець Лавіньї обійшов зі мною розкопки і показав мені, де стояли храми, де – палаци, а де – приватні будинки, а також привів мене на місце, яке, за його словами, було раннім аккадським кладовищем. Він розмовляв у дивний, уривчастий спосіб – просто кидав шматок інформації, а потім перестрибував до іншої теми.
Він сказав:
– Дивно, що ви сюди приїхали. Що, місіс Лайднер дійсно хвора?
– Не зовсім хвора, – обережно відповіла я.
Він продовжив:
– Вона дивна жінка. І, думаю, небезпечна.
– Що ви маєте на увазі? – здивувалась я. – Небезпечна? У чому вона небезпечна?
Він задумливо похитав головою.
– Гадаю, вона безжальна, – мовив він. – Так, я думаю, вона може бути абсолютно безжальною.
– Вибачте мені, будь ласка, – обурилась я, – але я вважаю, ви говорите дурниці.
Він похитав головою і заперечив:
– Ви не знаєте жінок так, як їх знаю я.
Я подумала, що це просто смішно – почути таке від ченця. Так, звичайно, я припускаю, що він, можливо, чув багато чого у сповідях. Утім, його заява спантеличила мене, бо я не була впевнена, чи можуть ченці сповідувати, чи це лише обов’язок священиків. Я вважала його ченцем через довгу вовняну рясу – якою він підмітав бруд, – а також через чотки і все таке!
– Так, вона може бути нещадною, – вів далі отець Лавіньї. – Я в цьому абсолютно впевнений. А втім, хоча вона така жорстка – як камінь, як мармур, – усе-таки вона боїться. Але чого саме?
А це, подумала я, воліли б знати ми всі!
Принаймні, можливо, знав її чоловік, але навряд чи хтось іще.
Раптом