Убивство в Месопотамії. Агата Крісті
це моя донька, Шейла.
Вона потиснула мені руку, висловила сподівання, що моя подорож була приємною, скинула капелюшка, холодно кивнула містерові Колману і сіла.
– Ну, Білле, – сказала вона. – Як поживаєш?
Він заходився розповідати про якусь вечірку, що мала відбутися в клубі, а я стала придивлятися до дівчини.
Не можу сказати, що вона мені сподобалася. Трішки зухвала, як на мене. А ще надзвичайно безцеремонна, хоч і гарна з лиця. Чорне волосся, блакитні очі, бліде обличчя – і нафарбовані вуста. Манера розмови в неї була зверхня й саркастична, і мене це дратувало. Була у мене колись така стажерка, і хоча я визнаю, що працювала вона дуже добре, але її манера говорити завжди мені допікала.
Мені раптом здалося, ніби містер Колман залицяється до дівчини. Він почав трохи заїкатися, і його балаканина стала ще більш ідіотичною, ніж раніше, якщо це взагалі можливо! Він нагадав мені великого дурного пса, який махає хвостом і намагається догодити.
Після обіду доктор Райлі поїхав у лікарню, а містерові Колману треба було привезти дещо з міста, і тоді міс Райлі запитала мене, чи не хочу я трохи прогулятися містом, чи радше залишилася б у будинку. Містер Колман, за її словами, повернеться до мене через годину.
– А тут є що подивитися? – здивувалась я.
– Є кілька мальовничих куточків, – відповіла міс Райлі. – Але я не знаю, чи вони припадуть вам до смаку. Там дуже брудно.
Вона це сказала, наче вжалила. Я ніколи не вміла милуватися краєвидом, якщо для цього потрібно заплющити очі на бруд.
Урешті-решт вона потягла мене до досить приємного клубу: із вікон відкривався гарний вид на річку, і, що теж важливо, там були англійські газети та журнали.
Коли ми повернулися до будинку, містера Колмана ще не було, тож ми сіли трохи поговорити. Розмова чомусь не в’язалася.
Міс Райлі запитала мене, чи я вже познайомилася з місіс Лайднер.
– Ні, – відповіла я. – Тільки з її чоловіком.
– А, – промовила вона. – Цікаво було б дізнатися ваше враження.
Я промовчала, а вона продовжувала:
– От доктор Лайднер мені дуже подобається. Та він усім подобається.
«Про чоловіка так кажуть, коли його дружина не подобається», – подумки зауважила я.
Я й далі мовчала, і раптом вона запитала:
– Що з нею? Чи доктор Лайднер вам щось розповів?
Я не збиралася починати пліткувати про пацієнтку ще до того, як до неї доїхала, тому ухилилася від прямої відповіді:
– Я так зрозуміла, вона трохи виснажена і їй потрібен догляд.
Міс Райлі розсміялася – дуже неприємний у неї був сміх, маю сказати, – різкий, грубий.
– Боже милостивий! – вигукнула вона. – Та ж із нею і так носиться дев’ятеро людей – хіба цього мало?
– Гадаю, усім їм є чим зайнятися, – зазначила я.
– Зайнятися? Звичайно, справ у них багато. Але Луїза для них важливіша за всі справи – і вона пильно за цим стежить.
«Еге ж, – сказала я собі. – Вам вона зовсім не подобається».
– А