За двома зайцями. Вибране. Михайло Старицький

      Прокіп Свиридович (виходить потягаючись). Якось мені невірно… чи недоспав, чи переспав… Мовби хочеться чогось – чи хвигів, чи солоних огірків? (Сідає коло Явдокїї Пилипівни.) Як тобі здається?

      Явдокія Пилипівна. А як же мені про те знати! Хіба в мене твій рот?

      Прокіп Свиридович. От бач, ти й не знаєш, чим мені догодити, а мене, як тебе не бачу, то й сум бере!

      Явдокія Пилипівна. Добрий сум! Пішов в свою кімнату та й хропе, аж кімната дрижить, а я тут сама горюю: нема до кого й слова промовити.

      Прокіп Свиридович. Скучила? Як ми бралися, то гули, як голубочки, і до смерті будемо густи: гулю-гулю, моя старесенька!

      Явдокія Пилипівна. Забуркукав, мій сивесенький! (Присовується ближче і поправля йому чуба.)

      Прокіп Свиридович. А чи пам’ятаєш, Явдоню, як я присватувавсь до тебе? Як я тоді вертівся коло тебе!

      Явдокія Пилипівна. Згадай іще колишнє! Минулося! От уже в нас і дочка на порі…

      Прокіп Свиридович. Та так, так! Уже давно б час!

      Явдокія Пилипівна. Чого давно? Ще вони молоді!

      Прокіп Свиридович. Ти уже в таких літах третьою ходила; тільки Бог прибрав.

      Явдокія Пилипівна. Мало чого ні: мені нічого було перебирати, а Проні треба неабиякого; вони на панію повернуті і всяким делікатностям вивчені.

      Прокіп Свиридович. Вивчені ж; та он з тими делікатностями й сидять, і ніхто не бере!

      Явдокія Пилипівна. Хіба в неї було мало женихів?

      Прокіп Свиридович. Так чому ж не йшла?

      Явдокія Пилипівна. Бо простота, а нашій дочці треба або дворанина, або хоч купця.

      Прокіп Свиридович. Заманулось чорти батька зна чого, а по-мойому – наш би брат краще.

      Явдокія Пилипівна. По-твойому б, дитину хоч за шмаровоза.

      Прокіп Свиридович. Не за шмаровоза, а за міщанина, трудящого чоловіка; такий би і гроші не розтринькав, і дитину б жалував, і нас би не зневажав, держався б свого звичаю; а як вишукаєте якого-небудь гонивітра чи завалящого лодаря, то той зараз переверне все по-модньому: нас, як простих, заплює, добро все розмантачить і дочку кине.

      Явдокія Пилипівна. Ти знов дратуватись хочеш? Чого б же він кинув Проню? Чим же вони дворанину не жінка, коли усяких мод, усяких наук знають. Це вже здурів би чисто, якби і такою розумною жінкою погребав!

      Прокіп Свиридович. Толкуй! По-моєму, оті панські науки та примхи тільки перекрутили дочку: кому вона потрібна з своїми переборами? Який її дворанин візьме? Дворанин чи офіцер шукатиме жінки гарної, а наша Проня, нівроку, на тебе схожа! (Махнув рукою.)

      Явдокія Пилипівна. Що ж це, ти знов мене уїдати? Ото напасть! Заслужила!