Бот. Ґуаякільський парадокс. Макс Кідрук
встановилося миттєво. По центру екрана випливло давно забуте смагляве обличчя зі злегка розкосими індіанськими очима та товстим носом, який через непропорційно великі ніздрі нагадував перекинуту догори дригом літеру Т. Психіатр відзначила, що Антоніо погладшав. І завів борідку. Через подвійні складки під очима обличчя здавалося вкрай утомленим, а зазвичай блискучо- чорне волосся якимось тьмяним. Лаура спробувала підрахувати, котра зараз година в Еквадорі. Десята ранку? Дев’ята?
– Привіт, Тоні!
– Hola, amiga! – посміхнувся еквадорець. Зуби в Антоніо залишалися такими ж білими та міцними; посмішка вийшла непереконливою. – Як воно?
– Ти ж чув, що сталося в редакції «Charlie Hebdo»… Досі ввечері боюсь на вулицю виходити. А загалом можна жити, – Лаура все ще думала, що відповісти Ріку Хоуві. – Що в тебе нового? Де ти зараз?
Підпухлим обличчям метнулася тінь. Жінка відчула, що колишній однокурсник хоче відразу перейти до справи. Та все ж спершу Антоніо відповів на запитання:
– Останні шість років живу в Ґуаякілі. Це на півдні країни. Працюю у місцевому «Instituto de Neurociencias», Інституті неврології.
– Стривай, – на лобі Лаури пролягла складка, – Ґуаякіль… Це не там, де… Я щось чула по «France 24», наче у вас там якісь заворушення чи щось таке.
– Я тому й телефоную.
Психіатр насторожено звела брови.
– Не лякайся, – еквадорець спробував удруге посміхнутися. Вдалося ще гірше, ніж на початку розмови. – Я хочу порадитися. Просто почути твою думку. Тут у нас таке діється…
– Окей, – кивнула Лаура.
– Співчуваю через «Charlie», але протягом останніх днів у Ґуаякілі відбувається щось несусвітнє. Люди наче показилися та почали вбивати один одного. Протягом трьох діб у місті було скоєно півтисячі вбивств з особливою жорстокістю та принаймні півтори тисячі замахів на вбивство. Це більше, ніж у всій країні впродовж трьох місяців. Бізнесмени, лікарі, вчителі, робітники раптово, нібито без усякої причини, навісніють і кидаються на своїх родичів, співробітників, просто перехожих. Ходять чутки про введення надзвичайного стану.
– Жах! Схоже на початок зомбі-хорору.
Арреола опустив голову. Зітхнув.
– Ти знаєш іспанську?
Лаура помахала в повітрі розчепіреними пальцями:
– П’ятдесят на п’ятдесят.
Вона по-справжньому так і не вникнула в те, що говорив співрозмовник. Її думки витали десь неподалік «Palais des Congrès de Paris».
– Пошукай у Google, подивись, що зараз твориться. Не знаю, що у вас розказують в новинах, але це не схоже на зомбі-хорор. Усе значно гірше, – Антоніо повів рукою, кілька разів клацнула мишка. – Хоча, зажди, зараз скину тобі один файл, сама все побачиш.
Skype «булькнув», сповіщаючи про надходження файла.
– Отримала?
– Зараз, завантажую… Що за?! – Лаура зойкнула та відсахнулася від екрана. – От лайно! На біса ти це скинув мені?.. Пробач, Тоні… – схаменулася. – Господи, я просто не очікувала.
– Позавчора мені привезли