Бот. Ґуаякільський парадокс. Макс Кідрук
Салазара та Сандоваля є правдою. Марліни метались, як оскаженілі. Спина Тіто вкрилася мурашками, рухи сповільнилися, а зашкарублі пальці неначе заніміли, з великим запізненням відгукуючись на команди з мозку. Йому стало зле, дихання пришвидшилося, але не від голоду, а від недоброго передчуття. Щось усередині Тіто опиралося, противилося інстинкту риболова, безмовно наказуючи: «Зупинись, не лови, облиш цю рибу».
(Вони збожеволіли…)
(…тіпалися, наче через них пропускали струм…)
(…море скипіло…)
(…та риба сказилася, присягаюся, Тіто, риба була дурною!)
Проте він не міг зупинитися. Страшенно хотілося їсти.
Тіто трохи збільшив оберти моторів, щоб начеплені на гачки наживки пришвидшили рух у воді, привертаючи увагу великої риби.
Безрезультатно.
Рибалка кружляв довкола косяка, буквально відчував, як наживка треться об риб’ячі боки, проте жоден марлін не заковтнув приманки.
IІ
Середа, 7 січня, 15:32 (UTC – 5).
Тихий океан
Тіто більше не вірив у життя. І навіть віра у Бога, що дає змогу сумлінним католикам-південноамериканцям із піднятою головою і зціпленими зубами плисти по життю, під тиском убивчої одноманітності пропахлого рибою селища прогнулася, стоншилася, протерлася до дірок і більше не могла слугувати опорою світобаченню та сподіванням на краще життя. Відтоді як Тіто змушений був ловити рибу лише для того, щоб прогодуватися, рибалка більше не вірив у світло наприкінці тунелю (напевно, й у тунель теж) і перетворився на уїдливого циніка. Зловив – продав – напився. Зловив – продав – напився. Протверезів і пішов знову ловити. Тіто скривився, від чого й без того зморшкувате обличчя стало схожим на напівздуту повітряну кульку, що застрягла у зливній трубі, і подумав, що все, на що вистачило його життя, – це вилучити із замкнутого кола ланку «напився». Можливо, для когось це не так і мало. Але не для 58-річного чоловіка, який забув, як виглядає чурраско[9], а протягом минулого тижня харчувався винятково севіче[10], точніше жалюгідною подобою севіче, оскільки в тій юшці, що варила його дружина, часнику було в десять разів більше, ніж креветок, а води – в десять разів більше ніж часнику.
Тіто кружляв над косяком чотири години – то піднімав, то опускав наживку, варіював швидкість тролінгу, проте марліни поводилися так, наче гачків узагалі не було.
О третій пополудні спека сягнула піку, смалило дужче, ніж у розпал сухого сезону, волога взагалі робила повітря нестерпним, і десь у той самий час косяк пішов на дно. Не розвернувся, граційно та плавно, і не помчав геть, витягуючись у рухливу сріблясту валку та поволі зникаючи у глибині, як це зазвичай бувало, а… потонув. У Тіто мізки скручувало в бублик від такої думки: «Як, до дідька, марліни можуть потонути?», однак кращих слів, щоб описати те, що відбулося, він не дібрав би. Еквадорець прикипів до ехолота: на його
Чурраско (ісп.
Севіче (ісп.