Ґардаріка. Таємниця забутого світу. Вероніка Мосевич
бачиш, твоє бажання було, очевидно, занадто сильним, тому і неконтрольованим. Не роби цього більше, бо можна й не повернутися! Добре, що цього разу тут був я і вирвав тебе від злої сили…
– Ти знову врятував мене, – прошепотіла Інґіґерд, не усвідомлюючи, що секунду назад прийняла незворотне рішення. Його рука знічев’я торкнулася її долоні, яка в цю мить погладжувала шию скакуна. Дівчина не ворухнулась, тільки підняла свої ясні очі на Ярослава. Князь усміхався, і ямочка на правій щоці приманювала її погляд.
Сонце палало високо в небі, і одяг за декілька хвиль уже був майже сухим. Одягнувшись, вони осідлали коней і рушили дрібною риссю до плацу: Інґіґерд з Гео попереду, а конунг із князем – позаду. Принцеса раз у раз підганяла свою Адель, щоб швидше опинитися там, куди вона так прагнула потрапити від самого ранку. І ніхто з них не запримітив дивну істоту, яка, немов гриб, зрослася з одним із карячкуватих дерев на березі ріки. Її одяг був такого ж кольору, як і зелений мох, що покривав тут усе навкруги. Клапті тваринячих шкур звисали врізнобій навколо її ніг, узутих у дивовижні постоли, зроблені з таких же шкур. Руками це створіння перебирало волоски у своїй сивій бороді, сплетеній у три довгі косички. Зелений ковпак на голові схиляв свій хвостик над лівим вухом. Хитрі очі дивилися із задоволенням на чотирьох людей, які рухались зараз у бік плацу над рікою…
– Хе-хе-хе, – тільки й спромоглося воно промовити сміючись, потираючи руки і аж підстрибнувши від задоволення…
Розділ 11. Військовий табір
Уже здалеку можна було побачити молодих хлопців, яких тренували бувалі в боях вої. Всі вони, як на підбір, довговолосі, носили бороди, які ніколи не стригли, бо це вважалося ганебним. Тільки зрадникам і тим, хто тікав з поля бою, обпалювали волосся, бо не були гідними його носити. Одягнені так, щоб рука, в якій тримали меч, залишалась вільною, оголеною.
Одних вчили в цей час володіти зброєю, інші вправлялися в рукопашному бою, та, як тільки з’явилася принцеса разом з Гео, всі, неначе по команді, встали і вигукнули:
– Слава нашій принцесі!
– Слава моїм найкращим воїнам! – весело відізвалась Інґіґерд.
Вони під’їхали до війська, де керував тренуваннями Реґнвальд, її улюблений кузен. З дитинства вони бігали завжди разом. Дівчина вважала його найкращим другом, він ділився з нею найсокровеннішими думками.
Кузен – високий красень з блакитними очима і чорнявим кучерявим волоссям, зв’язаним у хвіст. Усі його рухи впевнені, мова – чітка і зрозуміла. Голос хлопця настільки гучний, що чути було всім, а на плацу – не менше тисячі воїв.
Побачивши кузину, Реґнвальд приклав праву руку до грудей і вклонився до пояса. Це означало, що він усім серцем відданий принцесі. Дівчина під’їхала до нього і подала правицю. Хлопець, не випускаючи руки, допоміг їй зіскочити з коня, обійняв і губами доторкнувся до щоки.
Вони неголосно розмовляли, йдучи до кінця табору, де стояв намет, навколо якого готувалася їжа на розкладених вогнищах. Смачно пахло