Я (Романтика). Микола Хвильовий
тебе?
– Да! Ви залицяєтесь до мене. Хіба не ви тільки-но пропонували мені поцілувати себе.
– Себто я пропонувала тобі, щоб ти поцілував себе? – знову зареготала Майя.
Хлоня почервонів.
– Ну, я не так, значить, висловився.
– Покинь, Хлоню, говорити єрунду, ти краще що-небудь прочитай… Ну?
Анарх вийняв цигарку й запалив її; над пеньком спалахнув синій димок, і запахло. Він вбирав запах конвалії й уважно дивився на Майїне декольте. Йому раптом прийшла мисль («яка глупота»), що він ще не прокинувся, і тоді ясно постала перед ним учорашня сутичка з Карно.
Хлоня вже заспокоївся.
– Ви гадаєте, що так не можна сказати, а я гадаю, що так можна сказати, – говорив він.
– Слухай, чижик-пижик, – звернулася Майя до анарха. – Як, по-твойому, можна так сказати? Хлонько, повтори!
– Я хочу перед вами розсипати одуванчик слів – повторив юнак.
– Це щось подібне до старомодного реверансу. Слухай, Хлонько, ти обов’язково будеш десь на провінції парикмахером.
– Хай буде й так: це теж непогано!
– Ну, а як би ти намалював сьогоднішній ранок?
– Я сказав би: «був ранок і все було так прекрасно, як голуба… птичка. Знаєте: скок! скок!»
– І все?
– Цього досить; можна в двох словах передати цілу картину.
– А я сказала б так: ти, Хлонько, enfant terrible[3].
– Прошу не ображати мене!
– Хіба ти зрозумів? – зареготала Майя. – Я ж нарочито і вжила сальонової мови, щоб не образити тебе!
Хлоня круто повернувся й пішов до дальньої кручі.
Гинули роси, зник жовтожар. Над рікою випливало сонце й гриміло в простори. Далеко на Ґралтайських Межах кричав санаторійний дурень. І ріка несла цей оклик вниз по течії до моря. Дурень остаточно збожеволів: він до краю налив ріку, він затопив її своїм задушеним криком.
– Чижик-пижик! Все-таки скажи мені… – промовила Майя, коли Хлоня відійшов на декілька кроків, і положила енергійним жестом анархову голову на свої коліна. – Я все-таки не розумію тебе! Чому ти останнього часу такий… я б сказала, розгублений. Може, в тебе єсть якісь тайни?
Анарх подивився в Майїні прищулені очі й побачив у них не то тривогу, не то докуку.
– Тебе, може, дивує те, що я тебе не так зустрів, як бувало раніш?
– А хоч би й це! – нервово кинула Майя.
– Коли тільки це, то не варт вести нам такі розмови.
Майя замість того, щоб образитись, на всі очі подивилась на анарха.
– Значить, у тебе єсть якісь тайни? – сказала вона.
– Ніяких тайн у мене нема, – в’яло промовив він і, положивши руку на Майїне коліно, заплющив очі. Він що далі, то більш почував у своїм тілі якусь неміч. – Покинь мене розпитувати.
– Хіба тобі неприємно?
– Так.
– Дивно! – сказала Майя і ще щільніш притулилася до нього. – Все-таки я не розберу, чому ти останнього часу ведеш себе якось…
– Ти думаєш?
– Да, я думаю. І, по-моєму, не помиляюсь.
– Ну, коли ти так цікавишся, – знову в’яло сказав анарх, –