Крос у небуття. Юрий Сорока
відкашлявся і замовк. Потап знав, що він такого базару нікому не вибачає. Окрім нього. Тому що він – Потап. І у цьому слові все. Балабон може, не відчуваючи докорів сумління, поламати людині руки й ноги, а потім сипати дотепами про збирання вибитих зубів поламаними руками. Але Потап може вбити. Без емоцій, довгих ораторій і дотепів. І Балабон був свідком таких діянь. Тому буде робити те, що йому сказано. Не дозволяючи собі зайвих коментарів. Потап жбурнув у вікно черговий недопалок.
– Палити перестаємо. Базарити перестаємо. Скоро лохи під’їдуть. За що ви отримуєте лавандос?!
Балабон в екстремальних ситуаціях відрізнявся ясним розумом, тож суперечки не розпочав. Натомість Морда поліз під свій джинсовий піджак і видобув пістолет.
– Шеф, не думай про нас миршавого, базарю. Порвемо як тузик грілку, – він вишкірився.
– Я сказав: ша, медузи!!! – після крику Потапа на задньому сидінні запанувала мовчанка. – Заховай волину, Морда! Заголиш, коли я скажу, зрозумів?! І на запобіжник постав, бандит, яйця собі відстрелиш!
Морда відкашлявся і стромив пістолет за пояс джинсів.
– Потап, не волай. Я все зрозумів… – у його голосі чулося каяття.
– Мовчати усім! Дракони, ви з паталахами на шашлик виїхали? Чи ділюгу робити? Якщо ці полупокери ландонуть, завтра східняк збереться. Нехай пацани скажуть, чи варто таким фраєрам справи вирішувати!
Тембр голосу Потапа не віщував бійцям нічого доброго, тож кожен повівся по своєму – Морда замовк і потупив погляд, а Балабон підсунувся ближче й поглянув на Потапа поглядом закоханого сенбернара. Цієї миті за кількасот метрів попереду зблиснуло світло фар автомобіля.
– Здається, їдуть, – коротко кинув Потап і дістав з внутрішньої кишені шкірянки невеличку радіостанцію. Натиснув перемикача і покликав: – Софрон!
– Так, шеф, – почув за кілька секунд крізь шипіння радіоефіру.
– Приготуйтеся.
– Зрозумів.
– Коли зайдуть на подвір’я, виходимо разом усі. Без розмов кладемо мордою до ґрунту і в’яжемо, як вчив.
– Без проблем.
– Вас теж стосується, – буркнув Потап до Балабона й Морди, ховаючи радіостанцію. – В’язати маєте чим?
Балабон продемонстрував котушку тоненького, але міцного електрокабелю.
– Все готово.
Автомобіль наближався повільно, минаючи калюжі й вибоїни благенької сільської дороги. Лише за три хвилини Потап зміг роздивитися білий «Форд-Сієрра», котрий належав одному з їхніх клієнтів. У «Форді» автомобіль Потапа теж помітили, тож його рука потяглася до ключа запалювання. Залишати шансів прибулим Потап не збирався: якщо надумають утікати, двотонна торпеда миттєво зачинить їм шлях до відступу. Проте у «Форді» справді знаходились лохи. Нічого підозрілого у вигляді темного автомобіля без номерів вони не помітили. Біла іномарка зупинилась біля воріт, клацнули дверцята, і на вулиці з’явилась постать людини у світлій сорочці й темних штанях. З салону «Форда» залунали