Процес. Америка. Франц Кафка
знаєтеся з судовцями? – запитав К.
– Атож, – кивнув адвокат.
– Ти запитуєш, наче дитина, – дорікнув дядько.
– З ким же я маю знатись, як не з людьми свого фаху? – додав адвокат. Його відповідь видавалася такою неспростовною, що К. промовчав. «Таж ви працюєте в палаці правосуддя, а не в канцелярії на горищі», – хотілося сказати йому, проте він не мав сили навіть розтулити рота. – Подумайте про те, – провадив адвокат далі таким тоном, неначе він мимохідь і без усякої потреби пояснював щось очевидне, – подумайте про те, що завдяки такому спілкуванню я можу неабияк допомогти своїм клієнтам, і то багатьма способами, – про таке, власне, не варто й розводитись. Звичайно, тепер унаслідок хвороби я трохи відстав від життя, але ж мене провідують мої добрі приятелі з апарату правосуддя і про дещо я таки дізнаюся. Дізнаюся, може, навіть більше, ніж той, хто з найміцнішим здоров’ям цілий день просиджує в суді. От, скажімо, саме цієї миті мене провідує любий приятель, – адвокат показав рукою в темний закуток.
– Де ж він? – з несподіванки майже брутально запитав його К. Він невпевнено озирнувся: маленька свічечка аж ніяк не спромагалась освітити протилежну стіну. А в кутку й справді щось заворушилось. Дядько високо підняв свічку, і тепер можна було добачити, як там за невеличким столиком сидить літній добродій. Він, напевне, й не дихав, якщо так довго про нього ніхто й не здогадувавсь. А тепер він повагом підвівся, вочевидь незадоволений тим, що на нього звернули увагу. Здавалося, ніби він руками, ворушачи ними, наче куцими крильцями, хоче відборонитись від будь-яких знайомств та привітань, ніби він нізащо не хоче заважати решті людей своєю присутністю й наполегливо просить, щоб його знову повернули в темряву й забули про його існування. Але цього йому вже не дозволили.
– Ваша несподівана поява трохи злякала нас, – сказав адвокат замість пояснення й підбадьорливо моргнув добродієві, щоб той підходив ближче, і незнайомець справді повільно, вагаючись, поводячи очима на всі боки, підступив до них, – пане начальнику канцелярії. Ох, даруйте, я не представив вас, це мій приятель Альберт К., це його небіж, прокурист Йозеф К., а це пан начальник канцелярії, – він був такий люб’язний, що теж провідав мене. Власне, по-справжньому оцінити ці відвідини можуть лиш утаємничені, знаючи, який переобтяжений роботою пан начальник. Але він таки навідався до мене, ми по-дружньому розмовляли, наскільки дозволяла моя хвороба, щоправда, не заборонили Лені приймати відвідувачів, бо нікого й не сподівались, проте тримались думки, що нам треба розмовляти віч-на-віч, аж тут, Альберте, ти грюкнув у двері, пан начальник канцелярії посунувся зі стільцем та столом у закуток, а тепер, проте, виявляється, що нам, можливо, тобто якщо в нас з’явиться бажання, треба обговорити спільну справу і можна зійтися всім докупи. Прошу, пане начальнику канцелярії, – адвокат, схиляючи голову й догідливо посміхаючись, показав на фотель поблизу ліжка.
– На жаль, я ще можу побути лише кілька хвилин, – приязно відказав начальник