Гітара, кості, кастет. Фрэнсис Скотт Фицджеральд
тому, Даймонд Дік?
– Не знаю, – відповіла вона, трохи помовчавши. – Я схибила.
– Схибила! – ображено повторив він. – Так говориш, мовби це була гра в «шибеницю», якесь парі чи рулетка.
– Ні, це не були ігри.
Хвилину тривала тиша – потім Даяна обернулася до Чарлі. Очі її блищали.
– Не поцілуєш мене, Чарлі? – запитала вона прямо.
Він відсахнувся.
– Це що, так важко? Раніше я ніколи не просила чоловіка мене поцілувати.
Чарлі скрикнув і зіскочив з парапету.
– Я – в місто, – промимрив він.
– Гаразд, коли тобі вже так огидне моє товариство.
– Даяно, – Чарлі підійшов ближче, обійняв її коліна й заглянув в очі. – Ти ж знаєш, якщо я тебе поцілую, мені доведеться залишитися. Я боюся тебе – боюся твоєї доброти, боюся згадувати те, що з тобою пов’язане. І після твого поцілунку я не зможу повернутися… до іншої дівчини.
– Прощай, – раптом кинула вона.
Чарлі завагався, потім безпорадно запротестував:
– Ти ставиш мене в незручне становище.
– Прощай.
– Послухай, Даяно…
– Будь ласка, йди.
Він повернувся й швидко пішов до будинку.
Даяна сиділа нерухомо, вечірній бриз грайливо куйовдив її шифонову сукню. Місяць вже зійшов вище, а затокою плив трикутник сріблястої луски, ніжно здригаючись під жорсткий металевий бренькіт банджо на галявині.
Нарешті люба самота – нарешті. Не залишилося навіть примари, супровідника на шляху крізь роки. Можна скільки душі завгодно простягати руки до темряви, без остраху зачепити одяг, штовхнути друга. Тонке срібло зірок по всьому небу за мить потьмяніло.
Даяна просиділа майже годину, розглядаючи іскри світла на тому березі. Але ось по її шовкових панчохах пройшовся холодними пальцями вітерець, і вона зіскочила з парапету, обережно приземлившись на світлу гальку узбережжя.
– Даяно!
До неї наближався Брек, схвильований і розчервонілий після вечірки.
– Даяно! Я хотів тебе познайомити зі своїм однокласником з Нью-Гейвена. Три роки тому ти ходила з його братом на студентський бал.
Вона похитала головою.
– У мене закололо в скронях, піду нагору.
Підійшовши ближче, Брек помітив, що на її віях колишуться блискучі сльози.
– Даяно, що трапилося?
– Нічого.
– Але щось же трапилося.
– Нічого, Бреку. Але моя тобі порада – будь обережним! Думай, в кого закохуєшся.
– Ти закохана в… Чарлі Еббота?
З неї вирвався химерний, печальний смішок.
– Я? О, Боже, Бреку! Ні! Я ні в кого не закохана. Я не створена для ніжних почуттів. Я й себе більше не люблю. Це порада, ти що, не зрозумів?
Раптом вона кинулася до будинку, високо піднімаючи спідницю, щоб не намочити її росою. У своїй кімнаті скинула туфлі та звалилася в темряві на ліжко.
– Треба було бути обачнішою, – шепотіла вона собі. – Життя завжди мене карало за легковажність. Спакувала свою любов у бонбоньєрку й піднесла,