Гітара, кості, кастет. Фрэнсис Скотт Фицджеральд
частини Саутгемптона і в дні своєї колишньої слави, мушу повідомити із жалем, був тим місцем, де джентльмени під пильним наглядом містера Сноркі виправляли наслідки бурхливо проведеної ночі. Зараз зал занедбали – містер Сноркі закинув цю справу, виїхав з міста та помер.
А зараз ми пропустимо три тижні, протягом яких, припустимо, проєкт, пов’язаний з орендою залу та відвідинами дюжини найбільших особняків у Саутгемптоні, йшов своїм мирним шляхом.
Одразу перейдемо до того липневого дня, коли містер Джим Пауелл відправив телеграму міс Амантіс Пауелл.
У ній говорилося те, що, якщо міс все ще прагне розкошів вищого суспільства, то їй слід прибути в Саутгемптон найшвидшим потягом. А він зустріне її на вокзалі.
У Джима вільного часу не було, тож, коли вона не прибула у вказаний час, він не став її чекати. Джентльмен припустив, що Амантіс прибуде іншим потягом, розвернувся, зібравшись надолужити свій проєкт… і… і зустрів її у дверях вокзалу; вона ввійшла з вулиці.
– Але ж… як ви…
– Ну, – відповіла Амантіс, – я приїхала сьогодні зранку, та не хотіла вас турбувати, тому знайшла досить пристойний, якщо точніше, нудний пансіон на Оушен Род.
Вона зовсім не скидалася на ту мляву Амантіс у гамаку на веранді, думав він. Дівчина вдягнула блідо-голубий костюм та маленький ошатний капелюшок, прикрашений закрученим пером, – виглядала майже так, як молодиці віком від шістнадцяти до двадцяти, які останнім часом повністю заволоділи його увагою. Авжеж, вона неодмінно потоваришує з ними.
Глибоко вклонившись, він запросив її в таксі та всівся поруч.
– Чи не час для розкриття вашого плану? – запитала вона.
– Вся справа в тутешніх світських панянках, – він безтурботно змахнув рукою. – Тепер я знаю всіх!
– А де ж вони?
– Зараз вони із Гюго. Пам’ятаєте? Це мій камердинер.
– Із Гюго? – очі її з подиву заокруглилися. – Чому? Про що це ви?
– Ну, тепер у мене тут щось на кшталт школи… у вас це, напевно, так називається.
– Школа?
– Взагалі-то це Академія. Я – директор. Це я її сформував.
І, ніби збиваючи термометр, витрусив із піджака картку.
– Гляньте.
Вона взяла візитку. Великими літерами на ній було написано:
ДЖЕЙМС ПАУЕЛЛ; М. ДЖ. Н.
«Гра в кості, кастет і гітара»
Вона здивовано глянула на картку.
– Гра в кості, кастет і гітара? – перепитала зі страхом.
– Так, мем.
– Що це значить? Ви… ви продаєте це?
– Ні, мем. Я цьому навчаю. Це моя робота.
– Гітара, кості, кастет? А що таке М. ДЖ. Н.?
– Це – «Магістр джазових наук».
– Але що це таке? Що за науки?
– Що ж, як би вам пояснити. Одного вечора, коли я був в Нью-Йорку, то розмовляв з одним п’яним молодиком. Він сів до мене в авто. Гуляв з якоюсь світською панянкою – і загубив її.
– Загубив?
– Так,