Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни. Тимур Литовченко
до зали. Слідом за іншими у двері повільно увійшов член правління Гаврилюк, його обігнав голова сільради Назар Васильович Дорошкевич, який всівся за столом просто під вентилятором. Збори почалися з підбиття підсумків за минулий рік, лише потім Дорошкевич привітав усіх колишніх вихованців дитбудинку.
За сценарієм він мав окремо привітати товариша Єрохіна, підкресливши його величезний внесок у справу виховання підростаючого покоління. Потім шановного Федор Петровича мали запросити до слова. Але з невідомих причин голова сільради цього не зробив, а якось дивно затягував час. Коли Єрохіну це набридло, він не втерпів, підвівся зі свого місця, побіг до трибуни й урочисто оголосив:
– Мої спогади!
Після чого почав виразно й розкотисто зачитувати присутнім… сторінки зі щоденника Галини Костянтинівни Калабаліної!
– Видавати чужі думки за свої?! Яка підлість! – раптом пролунав жіночий голос з останнього ряду.
– Товариші, я тут читаю свої мемуари і прошу вас або слухати мене уважно, або залишити приміщення! – погрозливим голосом мовив негайно Федір Петрович. – Я усіма шанований, відомий на весь колишній СРСР ветеран педагогічної галузі, отож вимагаю до себе відповідного ставлення…
– Ви не шанована людина, ви жалюгідний крадій чужих спогадів, кляузник і брехун! – мовила жінка, яка стояла у проході. Зблідлий Єрохін збирався вибухнути гнівною тирадою, як раптом голова сільради Дорошкевич урочистим тоном оголосив:
– Слово надається нашому шановному гостеві з Підмосков’я – директорові Хотьківської школи Антону Семеновичу Калабаліну!
Почувши ці слова, Єрохін не повірив власним вухам, а потім повільно опустився на стілець, який незрозуміло яким чином виник біля трибуни. А між тим до сцени бадьорим кроком рухався одягнений з голочки Антон Семенович. «А все ж таки костюмчик став у нагоді! Добре, що, на відміну від мене, він таки не перевдягнувся, хоч як Галя просила його», – подумав Леонід Семенович, милуючись другом дитинства.
– Антоне! Привіт, Антоне! – кричали колишні вихованці дитбудинку.
Між тим Калабалін-молодший вийшов на сцену і добре поставленим голосом повідав присутнім про долю батьків після від’їзду з Борової Мотовилівки. Далі подякував слухачам за те, що пам’ятають про його батьків, що поза сумнівом, сприяє відновленню доброго імені Семена Опанасовича Калабаліна, як видатного педагога. Запропонував випускникам зібратися на окрему зустріч тут, у Боровій Мотовилівці, або в Києві. А далі проголосив:
– Немає нічого сильнішого за людську пам’ять. Лише завдяки їй продовжують жити загиблі герої. Велика вам подяка, дорогі друзі, за те, що не забуваєте про великі справи двох шанованих педагогів і моїх дорогих батьків – Семена Опанасовича і Галини Костянтинівни Калабаліних!..
Після цих слів член правління Гаврилюк передав ключі від нового будинку, розташованого по вулиці Леніна, багатодітній матері Дарині Володимирівні Семенець.