Андрій Лаговський. Агатангел Кримський
ти за яку плату служиш?
– Двадцять карбованця за год.
– Що за дурна дівчина! – привітно засміявся парубок. – Невже ж таки з отакої мізерної плати мама захотіли б вивертати що-небудь за шкоду?
– А я… боялася… – вовкувато тягла Текля, розчепіривши губи так, як дурник.
«Та з неї ідіотка зроду, – подумав Андрій, пильно придивляючись до неї. – Ба ні: попросту на цвіту прибита. Дикарка».
Пішовши він у хату, побачив, що з його столу всі листи, папери та неоправлені книжки поскидувано на підлогу, мов яке сміття. Тільки самі-но ті книжки, котрі були в палітурках, Текля не поскидала на землю. Очевидячки, вона не розуміла, що воно таке: «книжка». Котра книжка була оправлена, так то ще була задля неї «вещ» – нехай собі невідома їй, дивна, кумедна панська «вещ» (чи мало ж є в панів дивного!), тільки ж таки «вещ», що її викидати не можна; а неоправлена книжка здавалась Теклі якимсь непотрібним мотлохом.
Андрій постояв-постояв, а потім у вікно ще раз подививсь на Теклю збоку. Він був сподівався завбачити в ній виразні ознаки кретинізму. Але Текля, що мовчки сиділа на призьбі й понуро дивилася в далечінь, гляділа доволі розумними очима.
«Кретини та ідіоти не такий погляд мають, – подумав Андрій. – Ні, не ідіотка з неї, а попросту дикарка. Я покладав був, що мама моя вже аж надто цікавий примірник дикунів – аж виходить, що Текля ще дикіша».
І відчув він невимовний жаль до бідолашної дівки. Піду, хіба, побалакаю з нею? Авжеж? Авжеж!»
Не встиг він багацько з нею розбалакатися, як прийшла з гостини стара Лаговська. Вона була дуже вдоволена.
– Я була в Клавдії Петрівни, – оголосила вона синові.
– І вона вас закликала до спальні та напувала кавою. Знаю, – насмішкувато сказав Андрій, тільки ж зараз і склопотавсь:
– Чи не набалакали ви їй про мене чого-небудь зайвого, занадто ласкавого? – непривітно схопився він.
– Я? Ну, я – так нічого зайвого їй не казала, – одмовила мати, – а от ти – так справді наплескав чор’знає чого. Я вже перепросювала-перепросювала…
– Хто ж вам дав право на те?! – закипів Андрій. – Це вона мусила б мене перепросювати, а не я її. Вона мені наговорила Бог знає чого… Вона сміє вважати мене за нерівню!
– А отже, щоб ти знав, то й не вважає! – радісно осміхнулася Лаговська. – Вона хоче тебе навіть у гості запрохати… А все те зробив не хто, як я! – хвалилася вона тріумфуючи.
Андрій неймовірно здвигнув плечима.
– Мене в гості? Гм!.. Та й що ж саме такого зробили, кажете, ви?
– Я казала Клавдії Петрівні, що ти дуже жалкуєш і каєшся, що її покривдив. То вона…
– Хіба я жалкував?
– Ат! Треба ж було перепросити… Ну, то вона й каже: «Я й не сердюся на нього». А потім я сказала, що ти гарно граєш на скрипку. То вона: «Чи не захотів би він узавтра прийти до нас на вечір, грати до танців?»
А я кажу: «Він дуже радий буде…»
– Що?!! Що кажете?!!
Мати не зрозуміла синового тону. Вона навіть думала, що він отак згукнув з несподіваних радощів, і казала далі:
– Бачиш, от що: в неї взавтра буде багацько гостей – так їй хочеться, щоб були