Андрій Лаговський. Агатангел Кримський
мовчав. Лаговський хоч і не хотів, та чув розмову, і йому стало прикро: у нього майнуло було прикре почуття, що бідний учитель, дарма що його вигнано із школи в якесь малярійне місце, муситиме з формального боку ще й уважати Шмідтів за своїх великодушних добродіїв; а в дійсності це було б несправедливо. Лаговського це шпорнуло. Він дуже був радий, що ця розмова принаймні не тяглася довго і що вони швидко покинули школу й вийшли з саду.
Прийшовши до гостиниці, вони сказали, щоб їм принесли самовар і чай на балкончик, себто на ґанок, оповитий виноградом у цвіту. Був напрочуд гарний теплий вечір. Море коло балкончика вилискувалося всіма барвами, бо сонце спускалося на захід і давало більше тонів. Виноградний аромат упоював. Саме коло балкона стояв кипарис, а його обкутала гірляндами повзуча чайна рожа. Всі троє, задумані, мовчали, кожен думав про своє.
– Погляньте, Андрію Йвановичу, на цей-о кипарис, уквітчаний рожею, – сказала генеральша до Лаговського, що втупив очі в сріблясто-перламутрово-рожеве море і то згадував вчителя, то леліявся на крилах мрій кудись далеко поза море. – Та що це ви такий сумний? Може, нездорові? – стурбована спиталася вона і поплескала його по плечу.
Професор прочнувся і, підвівши очі на генеральшу, побачив, що вона, мов мати на сина, дивиться на нього. Всяка згадка про вчителя раптом вилетіла з його голови і залишилося саме чуття, що єсть на світі люди, котрі його, сироту, люблять.
– Андрій Іванович, напевне, нову поему складає, – з добродушним глузуванням вимовив молодий Шмідт. – А в мене в голові якісь дурниці проносяться. То раз дивлюся на море та й чогось згадую із «Слова о полку Ігоревім»: «Взлелей, господине, мою ладу ко мне», – як бачите, зовсім на поетичний лад; а потім, ні сіло ні впало, згадую з Євангелія: «Изми первее сучец из ока твоего», – та думаю: «сучец»… Як же воно скидається на чоловічий рід од «сýчка»!.. Та й хочеться когось налаяти: «Ох, ти, сучець такий-розтакий!!»… А далі знов лізе в голову: «Взлелей, господине, мою ладу ко мне».
– Ти зовсім здурів, Володимире, – суворо сказала генеральша, тим часом як професор силувався втримати сміх. – Здається, ти сьогодні порядився верзти всякі непристойності… Ну, то ви, Андрію Йвановичу, не нездорові?
– Ні.
– Дивіть же, бо слабувати не варто: ані собі, ані людям, як-то мовляють.
Почалася балачка про здоров’я Лаговського, про те, що хоч він тепер і почуває себе краще, та не треба занапащати себе, та що тут, на Кавказі, в тихомирному Туапсе, серед нових вражень, серед гарної природи, він, напевне, дуже одпочине нервами, і т. ін., і т. ін. Професорові любо було слухати все те, бо хоча про здоров’я своє він і не думав дбати, та любо було чути, що єсть люди, котрі ним опікуються. Коли це раптом він покинув слухати генеральшу та й швиденько збіг з ґанку до моря. Там сонце, остаточно тонучи в морі за обрієм, кинуло твій останній промінь на купу прибережного каміння і осіяло фантастичним червоним блиском і дико-сіре креміння-гальку, і сіро-зелений колючкуватий кущ ерингія, що виріс серед гальки. Схилившись на одно коліно перед ерингієвим будяковим стеблом, професор