На запах м’яса. Люко Дашвар
– нахабніший. Вскочив на подвір’я. У дошку вчепився, смикнув.
– Разом веселіше, правда?
– Іди в дупу, – буркнула Майка. – Я з тобою не спатиму.
– Не переймайся дурницями, – відповів. – Мені подобається…
– Що?
– Що ти палиш старі дошки, а не рубаєш дерева.
– Просто в мене нема сил рубати дерева.
– Прости їх… – сказав Санджив.
– Кого?
– Усіх, на кого гніваєшся. Гнів випиває твої сили.
– Хіба погано? Не рубаю дерева…
– А себе?
– Іди геть!
Санджив посунув до хвіртки, усміхався беззбройно:
– Заходь до мене.
– Нащо?
– Подивишся, як я живу.
– І не сподівайся! Не трахнеш!
– Ти – жахлива Ілюзія… – мовив Санджив наостанок.
Майка доповзає до грубки – Господи, та скільки ж уже можна бігати туди-сюди! Пхає в пельку ненажері холодні дошки, безсило валиться на тапчан: «Тепер даси полежати, Лупин хутір?!» Замість відповіді – гострий біль унизу живота. Майка сповзає з тапчана, вилущує з упаковки дві пігулки, та запити нічим: вода скінчилася.
Як жбурнула порожнє відро – миші поховалися. А щоби ти провалився увесь, клятий Лупин хутір! Сльози стерла, вуста зціпила:
– Тільки по воду… А потім… Аж до ранку відпочиватиму.
Відро в зуби – до колодязя. Рукавички забула, попечені пальці відморозила, та зі здобиччю. Повне відро до хати дотягла і так собою загордилася, аж у голові промайнула дурна думка: нагріти води, обмитися, бо потом тхне… Пігулки запила, як впала на тапчан – разом із думками відрубалась. Тільки біла свіча в іржавій консервній банці тріпотіла-тривожилася: задурно хату освітлюю, спить дівча.
Коли зимові присмерки з’їли день, не дали розгулятися вечору-сіроманцю – уже й ніч, від березового гайочка до Майчиної хати обережно наблизився худорлявий кульгавий хлопець у куртці, схожій на матроський бушлат. Тихо переліз через паркан, наштрикнувся на розібрану огорожу господарського двору, зупинився, дряпнув неголену щоку: «Оце так…» Підійшов до віконця, зазирнув – свіча догорала-блимала, освітлювала прибрану кімнатку. На тапчані біля грубки солодко спала дівчина – трохи розтулила вуста, розкинула руки.
Хлопець роззирнувся: нікого поблизу нема? Уже хотів було стукнути у віконце, та свіча раптом смикнулася і згасла. Темінь.
Кульгавий збентежився, відсахнувся. Завмер на хвильку, тихо посунув до хвіртки по глибокому снігу. Зупинився. Повернувся до розібраної огорожі. Відірвав широку міцну дошку, заходився відкидати нею сніг, утворюючи широку доріжку від ґанку до хвіртки.
Коли наступного ранку Уляна, Троянов і Санджив зустрілися біля колодязя, Валерій Михайлович кивнув у бік розчищеного Майчиного двору, мовив приголомшено:
– Не слабодуха, їй-богу. Навіть сніг навколо хати розчистила. А з виду надто тендітна.
– То ілюзія, – усміхнувся Санджив.
– Не турбуй її, Сашку, – попросила Уляна. – Недарма в наш глухий кут забилася.