Навчи її робити це. Анна Малігон
Діваха виглядала самовпевнено. Мабуть, переплутала двері. А може, й планету. Бо парфуми незнайомки були таки неземного походження. До всього – зміїний погляд болотно-зелених очей увів Лізу у хвилинне заціпеніння. Першим заворушився її брутально красивий рот:
– Вибач…те…, це тут здається кімната? Для дівчини. Однієї.
Ліза ще більше здивувалася і подумки почала перебирати варіанти, як би їй так відповісти, а точніше – відмовити, використавши якнайменше слів: «Не тут. Ви помилилися», «Не тут. Запитайте у сусідів», «Не тут», «Ні». Відчула, як їй бракне повітря. Хотіла вже відрізати «Ні» і швидко зачинити двері, та це виглядало б неввічливо. А із грудей уже покотився дикий приглушений кашель.
– Вам недобре? Я можу пізніше зайти…
– Нічого, буває – насилу видавила з себе Ліза. Ухопивши повітря, спробувала виправдатись: – Вибачте, ви помилились, я не здаю кімнату…
«І ніколи не здаватиму!» – хотіла кинути незнайомці наостанок. Але щось її зупинило.
– Бувайте! – видихнула, поспіхом зачиняючи двері.
Сіла на підлогу. Відчула, як важчають легені. Але, на щастя, цього разу все обійшлось, оминуло, відступило. Не зникло тільки підступне відчуття тривоги. Напевно, хтось дав оголошення, вказав адресу. Хтось задля чогось. Усе чіпляється одне за одне, насторожує, лякає. А що далі? Він має з’явитися, показати свій писок. Або, не показуючи, підстерегти і схопити її в темному під’їзді. Або навіть і не підстерігатиме. Той невідомий він, знаючи всі паролі, має, напевно, і ключі, може знайти її прямо зараз та… Вбити? Припустимо. Але за які гріхи? І знову поскакали глухі питання, безглузді домисли. Телефонувати батькові хотілося менш за все. А якщо хтось хоче просто налякати? Налякає – і заспокоїться. А в батьків серця не залізні. У голові, наче по рейках, поскакали громіздкі вагони слів:
кімната_для_ дівчини_однієї
кімната_для_ дівчини_однієї
кімната_для _дівчини_однієї
Отак через маніакальне прагнення самотності Ліза вперше відчула, що тут криється небезпека. Небезпека залишатися самій. Хоча б на деякий час. Навіть тінь цієї думки не вкладалась у парадигму її свідомості, але зараз говорив інстинкт самозбереження.
…Вона вийшла на балкон і подивилася вниз. Біля під’їзду на лавці, де зазвичай сиділа компанія бабусь-пліткарок, стояла вже знайома джинсова сумка. А біля лавки стояла досить масивна валіза. «Значить, вона ще тут!» Аж ось і волосся її заблищало – з’явилася невідомо звідки, як ельф. «Та хіба могла вона залишити свої речі без нагляду? Така бестія сама кого хоч оббере».
– Я перепрошую! – крикнула Ліза так недолуго, що аж сама злякалася свого голосу. – Ану підніміться до мене ще раз!
Незнайомка підняла голову, поглянула на Лізу і кивнула. Потім слухняно взяла сумку, забрала валізу і попрямувала до під’їзду. А Ліза тим часом картала себе за необережність. Можна ж було ще хвилинку все обдумати, зважити – а тепер доведеться