На коні й під конем. Блакитна дитина. Анатолій Дімаров
дивитися, як на людину несповна розуму. А він жив відлюдьком і майже щонеділі гірко напивався.
За роботою ж скляр завжди був суворий і тверезий. Обличчя його, заросле по самі очі густою щетиною (мені здавалося, що він тримав у зубах велику щітку), ставало поважним та урочистим, а очі, наче відлиті з надзвичайно прозорого скла, спалахували гнівними вогниками, коли він бував невдоволе-ний, чи світилися втіхою. Перед тим, як приступити до праці, скляр завжди скидав кашкета чи шапку, хоч би який мороз був надворі.
Склив він швидко та вправно і майже завжди лаявся.
– Хіба це вікно! – вигукував презирливо, тикаючи пальцем у невелику раму. – Сліпаки, а не вікна!
Господар ніяково посміхався, але заперечувати не смів: у селі була відома склярева пристрасть до великих вікон. Він навіть одвертався, коли проходив повз хату з маленькими вікнами.
Незабаром у нас закінчили будувати нову школу: велику, простору, з широкими та високими вікнами. І скляр не працював біля них, а священнодіяв. Обережно брав величезні шматки скла, відмірював, проводив алмазом – і одна за одною весело виблискували до сонця нещодавно порожні рами.
Вставивши шибу, він трохи відходив, схиляв голову набік, і прозорі оченята його сяяли такою неприхованою втіхою, що й ми, хлопчаки, проймалися шанобливо-урочистим настроєм.
– Хата без вікон – що людина без очей, – повчав він нас. – У пітьмі жити – кажанами бути.
Затамувавши подих, стежили ми, як скляр, націлившись, швидким рухом алмаза проводив по склу білу лінію, не користуючись лінійкою. Ось він тихенько постукував уздовж тієї лінії, злегка натискав пальцями, і – трісь! – шибка була готова.
Наша дружба за склярем, який наче переродився за ці дні, щораз більше міцніла і, може, стала б постійною, коли б не один прикрий випадок.
Відпихаючи один одного, щоб краще бачити, ми з Миколою перечепилися і полетіли на велике скло, яке скляр саме збирався розрізати. Схопилися, як обпечені, щоб дременути світ за очі, але розгніваний скляр встиг вліпити нам по такому міцному потиличнику, що ми полетіли сторчака в кропиву.
Зупинилися аж на греблі. Дзвеніло в голові, боліли потилиці, шкіра на обличчі та руках аж горіла, обжалена кропивою.
– Я йому не прощу! – буркнув Микола зі сльозами на очах. – До нових віників пам’ятатиме!
Пізнього вечора, коли вже добре стемніло, ми підкралися до школи. Нікого поблизу не було, лише на вигоні співали невтомні дівчата.
– Давай! – шепнув Микола.
Я розмахнувся і щосили пожбурив цеглину у вікно. Тріснула рама, зі страшним брязкотом посипалося скло, ми щодуху помчали геть.
Рано-вранці Микола забіг до мене. Очі його задоволено світилися:
– Пішли подивимось, як скляр молитися буде.
Причаївшись у бузині, що густо росла навколо будинку, ми нетерпляче чекали на нашого ворога. Двох вікон як не було. На землі густо рясніли блискучі скалки, валялися дві великі цеглини.
– Іде! – штовхнув мене ліктем Микола.
Ми аж затамували