Володимир Мономах. Володимир Ричка
культурні традиції своєї країни, свої мови і звичаї. Тому, либонь, кожен князь мав досить вільно володіти не менш ніж трьома мовами, щоб розмовляти зі своєю матір’ю, в якої він виховувався років до шести-восьми, з батьком, дружиною і підданими. Отож важко встановити, яка мова була для них рідною.
Визначальною для двірцевої культури Київської Русі, стилю життя її політичної й церковної еліти була відкритість зовнішнім культурним впливам, у їх творчому синтезі на грунті києво-руської (слов’янської) самобутності.
Часи зростання і мужніння
У цій полікультурній атмосфері і зростав Володимир. За середньовіччя, дитина з малих років прилучалася до життя дорослих, переймалася їхніми заняттями й турботами. Разом з іншими хлопцями Володимир вправлявся на дерев’яних мечах, готуючись до майбутніх ратних подвигів та опановував майстерність верхової їзди.
Своєрідним вступом до громадського життя новонародженого члена княжого дому Рюриковичів були пострижини, які здійснювалися на третьому чи навіть другому році життя княжича. Зазвичай цей обряд відбувався за участі місцевого єпископа в кафедральному храмі. Щодо Володимира Мономаха то, очевидно, йдеться про Софійський собор у Києві.
Обряд пострижин існував також у Візантії. В давніх германців він супроводжувався оперізуванням хлопчиків. У середньовічній Русі, як засвідчують літописні джерела, пострижини княжича супроводжувалися його першим посадовленням на коня. Завершувалася церемонія загальноміським святом й учтою на княжому дворі.
Дитинство Володимира не було безхмарним. Воно припало на часи бурхливих змін у громадсько-політичному житті Київської Русі. Коли малюку не було й року, помер його дід Ярослав, який доклав чимало зусиль для розбудови Київської держави та домігся її процвітання в нерозділеній Європі. По смерті Ярослава Мудрого, яка наздогнала його 20 лютого 1054 року у Вишгороді, старший його син Всеволод, який тоді перебував при батькові, «опрятав тіло отця свойого, положив на сани, і повезли його до Києва».
Сани з тілом Ярослава до місця поховання у збудованому ним Софійському соборі супроводжувала урочиста процесія з церковними співами духовенства та плач-голосіння мирян: «Попи по обичаю співали співи, і плакали по ньому всі люди. І, принісши, положили його в раці мармуровій у церкві святої Софії»[10].
Перед цим, відчуваючи холодний подих смерті, Ярослав вирішив обумовити порядок передачі влади своїм синам: «коли ще він був живий, наставив він синів своїх, сказавши їм: «Осе я одхожу зі світу сього. А ви, сини мої, майте межи собою любов, бо ви єсте брати від одного отця і одної матері. І якщо будете ви в любові межи собою, то й Бог буде в вас, і покорить він вам противників від вас, і будете ви мирно жити. Якщо ж будете ви в ненависті жити, у роздорах сварячись, то й самі погибните, і землю отців своїх і дідів погубите, що її надбали вони трудом великим. Тож слухайтесь брат брата, пробувайте мирно»[11].
Наведений текст Ярославового
Лаврентьевская летопись //
Лаврентьевская летопись