Орда. Роман Іваничук
зернятками, вона наближалася до келії без соромоти, дівоче лоно золотно кучерявилося, і коли стала перед віконцем, напіврозхилені губи, ніби жагучого цілунку очікуючи, прошепотіли:
– Я не маю де подітися, а вночі холодно буде.
Єпіфаній відчинив двері, взяв діву на руки, вклав до своєї убогої постелі і довго дивився, а коли вона подала знак очима, він припав до неї і, втоливши свою пекучу жагу, спитав:
– Чи ж то Господь прощає мені?..
Діва Лебедиця мовчки сиділа на прічі, прикривши лоно й перса рядниною, і дивилася на Єпіфанія, ніби з потойбіччя, де все вже відоме і немає загадок, і від того, що знає все, їй тоскно, бо хотіла б на щось чекати, чогось сподіватися, перед невідомим тривожитися, боятися, вгадувати невідоме снами й ворожбою – як усі люди. Та не людина була вона, лише людською гідністю, що прийшла до ченця в келію, щоб він пригадав собі цю людську вартість і, наближаючись, дотикаючись, втішаючись, відчував повсякчас, що не вартий тієї гідності.
Єпіфаній вдивлявся в обличчя Лебедиці, намагався пригадати, звідки знає його: вже десь бачив ці чисті очі – може, то було обличчя скорботної лярви із Ставків, що втопилася в ополонці від ганьби приближення до скверни Єпіфанієвої душі, та ні – інші це очі, інша це гідність, і він враз утямив, що Лебедицею стала вродлива Мотря Кочубеївна, яка того жахливого вечора в Батурині перемінила зрадника у вовкулаку, а його про щось спитала – що спитала? Не пам’ятав, тільки погляд її, що залишався досі в його душі, впізнав тепер.
Вона підвелася з прічі й подалася до виходу; Єпіфаній пішов за нею, і довго йшли вони, продираючись крізь густі переліски, спускалися з круч, лягали у буйні трави: Єпіфаній жадав її безупину, намагаючись забрати від неї крихту гідності собі, та тільки жаби довкруж квакали, коли він, зморюючись, падав ниць до землі, розуміючи, що ніколи не вгасить своєї жаги з Лебедицею, бо її гідність породжує безупинну спрагу пізнання гідності, яку він утратив. Знав Єпіфаній, що Лебедиця заспокоїть його тільки тоді, коли повернеться до нього запродана вовкулаці душа.
Вечорами чекав, коли обізветься вовкулака й настане можливість прийти до нього, відібрати свою душу і простелити її Лебедиці під ноги.
І діждався: одного вечора в байрачній задичі почулося моторошне вовче виття. Воно було не тічним зовом, не криком нестерпного вовчого голоду, а зойком невгасимої муки хижака, що скаженіє від запаху крові.
Єпіфаній, упізнавши це виття, підвівся з прічі. Надто знайоме воно було: лунало в пам’яті ще відтоді, як на глухівському майдані змусив його цар виголосити анатему Мазепі; інакше слово прокричав Єпіфаній, та згубилося воно у зловтішному реві вовкулак, і каяття не було прийняте Богом – з новим злочином у душі подався тоді Єпіфаній вслід за Мазепою, щоб вчинити ще один, і другий, і безліч, бо злочин за злочином тягнеться… Знав чернець, хто його тепер кличе, і, полишивши Лебедицю в келії, пішов на поклик.
Ляк огортав його, зупиняв, та він ішов, бо знав, що це виття лунатиме в його душі доти, поки він