Орда. Роман Іваничук
цар.
– Іншого вироку я й не чекав від тебе, кровопивце, – так само спокійно, як і перше, мовив Чечель. – Я загину з усвідомленням потрібності українському народові моїх мук. Замордований мученик небезпечніший для завойовника, ніж живий лицар, – він-бо народжує ідею помсти.
– Ту ідею, нещасливцю, я втоплю у крові! За неї можуть постояти живі, а не мертві! – Петро кивнув рукою на гурт полонених козаків, оточених драгунами, звелівши вести на суд наступного.
– Мертві оживуть месниками в нащадках! – вигукнув Чечель, якого царські посіпаки вже вели до річки на місце страти. – А ви у своїй жорстокості самі себе зжиратимете, як павуки!
Цар біснувався: вдаряв кулаками, мов гирями, об стіл, випльовував сповнені ненависті слова, і складалися вони для Єпіфанія в суцільне прокляття Україні:
«Залишу живих мерців, покірне стадо залишу на цій свавільній землі – худобу над порожніми яслами, і кидатиму їм за покору жмутки бадилля, на банях церковних замість хрестів водружу канчуки, і те стадо лякатиметься шелесту листя! Корита підсуну під ваші худоб’ячі морди, і ніщо не буде для вас дорожче за тепле пійло. І забудете все, чим досі жили: звичаї свої, предків, матірню мову, зречетеся хоругов і молитов – усе віддасте за смачне пійло в коритах!»
Єпіфаній зажмурив очі, вслухаючись у страшне пророцтво, що цвяхувало безнадією його розпластану душу, він не мав відваги глянути на розлютованого царя, та коли у вухах стихли царські прокльони, Єпіфаній розплющив очі й у подиві своєму уздрів на Петровому обличчі владний спокій, набагато страшніший за почуті слова: цар не лякав словами, він здійснював проклін.
Чечеля вже вбивали сідницею на загострену палю, та навіть не застогнав мученик, і тільки за хвилю, коли смерч жаху пригнув людські голови, Чечель заволав, корчачись у муках:
– Люди, схаменіться, вас багато, не стійте стадом, убийте прокураторів, що з чужої землі прийшли управляти вами!
Та ніхто не зрушився з місця, люд на очах ставав німою худобою; комендант Скорняков відправляв козаків одного за одним на муки і смерть, нелюдські зойки долинали з-над Есмані; цар змахував рукою, посіпаки тягли засуджених на страдне поле, кати працювали в поті чола: колесували, саджали на палі, відрубували ноги й голови на помості, виривали ніздрі, і Єпіфаній, дивлячись на те, згадував, що десь подібне бачив і що тоді карався він страхом, а тепер страху вже не було – панували в душі тупий спокій і покора.
Цар при цій роботі не спускав ока з полковників, яких покликав на гетьманські вибори, і три з них, а найдужче Іван Скоропадський, геть зовсім поникли, ледь до землі не припали, тільки Павло Полуботок стояв рівно, випнувши живота, і витримував царський погляд. Цар вибирав із них кандидатів на гетьмана і вже знав, що Полуботок ним не стане, а кого призначити – теж іще не ухвалив: хто з них перший прибіжить до корита?
Не йдуть? Тоді продовжуйте, кати, своє діло, поки не зрушиться з місця хоч один! Цар підвів руку, та зупинився: ось ступив якийсь