Листи до Феліції (1913). Франц Кафка
(до будь-якої думки підлеглих, зрозуміло, до смерті байдужого) президента. І ось коли він, натхненно розмахуючи руками, почав верзти геть казна-що (і взагалі, а надто в даному разі), мені стало вкрай не під силу, світло, перш ще якось помітне, померкло у мене перед очима, і я вибухнув таким громовим і нестримним сміхом, який у такій нехитро щиросердій відвертості дозволенний хіба що першокласникам на їхніх шкільних лавах. Усі разом замовкли, і тепер уже тільки я зі своїм реготом був безумовним центром загальної уваги. Чи треба говорити, що коліна мої, хоч я і сміявся, підсікалися від страху, – мої товариші по службі, до речі, тепер теж сміялися, причому безкарно, бо до огидності мого такого явного і злочинного реготу їм було далеко, в його тіні їхні смішки залишалися відносно непомітними. Правою рукою несамовито б’ючи себе в груди, почасти на знак каяття (і нагадування про день примирення), почасти ж силкуючись вибити з себе якнайбільше так довго стримуваного сміху, я бурмотів якісь вибачення, які, кожне окремо і всі разом, можливо, були навіть дуже переконливі, але, заглушувані чимраз новими нападами реготу, залишалися для присутніх абсолютно невиразними. Тепер, звичайно, і сам президент дещо збентежився, і тільки закликавши на допомогу все властиве людям подібного рангу вміння згладжувати будь-яку незручність, вибудував нарешті якусь фразу, яка дала моєму нелюдському виттю бодай якесь людське пояснення, по-моєму, віднісши його до якоїсь вельми давнього, вже всіма забутого власного жарту. Після чого похапцем нас відпустив. Так і не приборканий, все з тим же божевільним сміхом на устах, я, похитуючись, першим вийшов з зали. – Листом, який я негайно по цьому написав президенту, за посередництвом президентського сина, з яким я добре знайомий, нарешті, просто завдяки часу справу здебільшого вдалося затерти, проте повного прощення я, звичайно, не доскочив і зроду не доскочу. Але воно не так вже й багато для мене значить, можливо, я для того тільки тоді все це накоїв, щоб коли-небудь довести Тобі, що теж вмію сміятися.
Ну ось, знову я написав так багато і нічого – не інакше, давня вина перед президентом мені відзивається. Ще кілька відповідей в останньому поспіху перед сном: [Бродова] «Висота почуттів», звичайно, Твоя, цілком Твоя. Присвята «другові» явно призначена Тобі, Ти це приймаєш? (Звісно, в мене є інший, дарований примірник.) І якщо у посвяті може бути невелика дурниця (якої насправді немає, але яку я зараз викладаю), то Макс – також мій друг, і тому ця присвята дає мені змогу стояти геть поруч із Тобою (я хочу скористатися найпозірнішою нагодою так постояти), хіба це було б так погано?
Ні, вже й справді надто пізно, щоб продовжувати. Вкладаю ось тільки гелер[8], який знайшов сьогодні під час вечірньої прогулянки. Я саме нарікав на щось (немає речі, з приводу якої я не зміг би поскаржитися), через невдоволення дещо сильніше, ніж зазвичай притупнув ногою – і носаком черевика підчепив на бруківці монетку. Такі монети приносять щастя, але щастя, якого немає