Хіба ревуть воли, як ясла повні?. Панас Мирний
на це йому Мотря. – Літо втратиш… а я одними руками що тут зароблю?… – додала вона журливо й скривилася.
– Та вже ж ви тут з матір’ю то сим, то тим боком настягаєтесь на зиму… А я, коли що, то там і зазимую. Так мені тут остогидло!
Діждали весни. Порадився Остап з жінкою та з тещею, узяв пашпорт, пішов собі. Мотря з старою матір’ю зостались самі собі на хазяйстві.
Вирядили Остапа на Дін у Великий піст, а так – к зеленій неділі – приходить з Дону бумага: чи є, мов, у вас такий і такий козак Остап Хрущ? і де він у вас узявся? Що тут він прозивався не Хрущ, а Притика… що він кинув у нас жінку й троє дітей, пропадав був – не знать де – три роки без малого… А ось тепер – у пашпорті він уже Хрущем пишеться, та ще й жонатим. Що се воно за знак? з якої це речі така плутаниця?…
Так оце запитувала якась Донська станиця Піщанської волості… І задала ж роботу волосним оця несподівана бумага!
Як прочитала її козацька старшина, то голову й руки опустила.
– Оце так! – скрикнули в один голос і голова й писар. – Буде ж тепер від окружного… І як-таки повірити такому волоцюзі?! Прийшов – чорт його зна й відки, сказавсь – біс його зна й ким; а ми – на тобі, та цить! – і лапки поклали… Окунів небіж, та й Окунів, – нестеменно Окунів… Чому не прийняти?… Аж воно – он який небіж!!
– Еге ж… Недаром я казав, – вибріхувавсь писар, – підождемо трохи, спишемось… Не послухали?…
– Що ж тепереньки робити? – мов не чув, питає голова в писаря.
Той мовчав, потупивши в землю очі. Видно було – щось пригадував.
– Недурно мені сю ніч чорна собака снилася, – похваливсь голова. – Жінка одгадувала: напасть… Так воно й є!
– А мені руда свиня, – увернув писар.
Порадившись, мерщій послали за Мотрею десятника. Мотря прийшла.
– Чи не розказував тобі чоловік чого про Дін? – стріли її волосні.
– Ні, не розказував, – одказала Мотря, здивувавшись такому питанню. – А що там? Хіба яка чутка прийшла?… – запитала вона зляканим голосом.
Так і так – кажуть; таке й таке диво…
Як почула таке Мотря, то й лиця на їй не стало: поблідла, як крейда, затряслась, як лист на осичині; хотіла щось сказати, та не вимовила й слова, – тільки раз по раз тяжко зітхала і якось чудно дивилась мутними очима…
– Чого ти здихаєш? – гримнув на неї голова. – У чоловіка навчилася?… Той теж, як прийшов, то такого Лазаря скорчив… Прокляті! Через вас на Сибір ще підеш…
Мотря нічого не одказала, – тільки жалібно дивилася. Коли б хто заглянув тоді в її душу, – що там робилося! Якби зазирнув у серце, – що в йому поверталося!
– Іди собі! – гукнув голова, бачачи, що в неї й річ відтяло.
Мотря повернулася, вийшла. Ішла по вулиці, – не бачила світа перед собою; прийшла додому, – як п’яна, мов чмелена…
– Що там, дочко? – стріла її мати. – Чого тебе кликали?
Пожовкло в Мотрі у віччю, заколихався світ, пішло все ходором… Не пам’ятала вона, як опустилась на лаву – так не роздягнена, не розбута – і впала