Хіба ревуть воли, як ясла повні?. Панас Мирний
здіймаючи шапку.
– Скажіть, будь ласка, чи ви не знаєте, де тут живе секретар Чижик?
У чоловіка аж обидва уси затіпались; таранкувате лице мов ще дужче порябіло.
– Чого тобі до секретаря? – сам себе здержуючи, пита чоловік. – Секретар таких, як ти, не приймає… А коли чого треба, то й я тобі напишу… Що в тебе за діло? – приставав він до Чіпки.
– Та діло, бачте, ось яке…
І давай Чіпка викладати свою пригоду.
– Так… еге… треба справки наводити… копії брати… – понуро дивлячись, як великий дока в цьому ділі, одрубував чоловік. – Треба прошеніє… еге… так-так… Так і напишемо… А гроші ж у тебе є? – спитав він і глянув прямо в вічі Чіпці.
– А багато на те треба? – вивіря Чіпка.
– Та рублів п’ять на перший раз треба… А там – побачимо, що буде: чи можна вести діло, чи, може, наплювати…
Чіпка стояв і роздумував: чи не бреше він? он на йому яка лиха одежинка! Може, хоче видурити гроші… Бач: п’ять рублів, щоб тільки дознатися… всі гроші на те тільки, щоб знати: чи можна вести діло, чи не можна?… Ото здирство!..
– Ну, так ходім до хати…
– Ні… – зам’явся Чіпка: – прощавайте!
– Слухай!.. постой!.. Чув?… постой!
Чіпка став.
– Знаєш що? Я тобі за три карбованці напишу…
– Не хочу, спасибі вам, – та й іде далі.
– Постой! постой! – спиня його чоловік. – Як ти прозиваєшся?
– Варениченко.
– Ти козак чи хто?
– Мій батько москаль.
– Ага… От, бач, і на бумагу не треба, – на простій напишу… Хоч? за рубля напишу! Ніхто тобі за рубля не напише, а я напишу…
– Та бог з вами! – одгрібавсь Чіпка, не рад, що й зачепив таку причепу.
– Ти думаєш, я тебе одурюю?… Ні, ще Василь Порох нікого не обдурював… Ти чув про Пороха? Через Пороха й секретареві твоєму не раз доставалося!
Чіпка справді чув про Пороха: піщани хвалилися, що Порох не раз писав прошеніє, кому треба. Чіпка задержався – і ще раз обдивився Пороха.
– Ну, отже, тобі за твою неймовірність, – пристає Порох, узявшись у боки, – щоб ти на другий раз знав Пороха, дурно тобі напишу!
«Чи йти, чи ні?» – подумав Чіпка.
– Слухай, ходім!
Чіпка повернув за Порохом у двір.
– Я це тільки тобі дурно пишу, – проказував Порох, ідучи вперед, – вперше зроду пишу дурно! За те ти мені хоч могоричу купи.
– Добре, – одказав Чіпка.
– То он, дивись, пляшка над хатою висить, – показав Порох через дорогу, – то – шинок… Піди могоричу принеси!
Чіпка повернув до шинку; Порох пішов у хату. Незабаром Чіпка вернувся з пляшкою горілки в руках. Порох стрів його на порозі, ввів у хату.
Хата вдарила Чіпці в вічі своєю неохайністю. Стіни пооблупувані, чорні, аж поцвіли; долівка була колись на помості, – тепер тільки недоколоті під стінами дошки про те нагадували; посеред хати вибої, повні сміття; вікна темні, аж чорнувато-зелені, пропускали в хату якийсь темний світ. Гидко,