Хіба ревуть воли, як ясла повні?. Панас Мирний
разі зло і насильство у цьому визначному романі не виправдовується – воно ґрунтовно досліджується правдивим і сумлінним художником, досліджується у примітному багатстві соціальних, історичних обставин, за глибокого проникнення у психологію багатьох персонажів, носіїв різних моральних і соціальних установок. Вдумливому читачеві добре відчутною є і гуманістична, співвідносна з ідеалами вищої справедливості позиція автора. Герой роману, хоч і як яскраво й художньо виразно змальований, за всієї своєї непересічності й зарядженості на «правдошукацтво», не постає тут особистістю самодостатньою, здатною здійнятися понад смислові рівні твору. Роман «Хіба ревуть воли…» важливий і цікавий не масштабами героя, а прийнятим і успішно реалізованим тут творчим методом письменника, що уможливив з великою художньою докладністю розкрити причини й супутні чинники з’яви такої постаті, як Нечипір Варениченко. Образно кажучи, в «суперечці» героя і творчого методу тут перемогу здобуває останній. І це ще раз повинно нагадати про необхідність звернення до суто естетичних критеріїв при оцінці твору.
В естетичному задумі авторів на передньому плані стояв не герой як «герой» (у значенні позитивного зразка), а проблема художнього дослідження певного явища дійсності. Чіпка Варениченко є передусім об’єктом і результатом такого дослідження, талановито проведеного. Водночас важливо, що, позбавлений певного «виховного» значення (можучи, як уже сказано, служити хіба лиш пересторогою новітній суспільній ідеології), не будучи «візитною карткою» національної моралі, в окремих випадках прямо їй суперечачи, – цей образ – в суто естетичному вимірі, на рівні художньої майстерності – виписаний напрочуд вдало. Авторам пощастило переконливо розкрити динаміку й діалектику його характеру, і в цьому плані, як естетична побудова, він є безперечним здобутком творчості Панаса Мирного, зрештою, всієї української прози.
В структурі твору, що ним є об’ємний, багатоплановий роман, головний герой багатобічно характеризований через стосунки з іншими персонажами. Ці стосунки так численні й докладно обґрунтовані більш очевидною, але так само ненав’язливою паралеллю до життєвого шляху Чіпки виступає той непретензійний, доброчесний спосіб, яким верстає своє життя Грицько, його товариш з дитячих літ. Грицько не подався на розбої, наполегливою працею нажив сякі-такі статки, здобув затишок у сім’ї, – проте за глибиною запитів до світу, за своїм емоційним діапазоном він не може йти в жодне порівняння з Чіпкою, не здатен виступати якоюсь суттєвою «альтернативою» головному герою (як би це не намагались довести сьогоденні критики роману). На боці Чіпки – Чіпки у період його розбійництва – немає ані грана моральної правди, і жоден рядок твору не дає в цьому засумніватися, але за бурхливістю своєї емоції, за своїми психологічними задатками, за своєю запитальною поставленістю до світу Чіпка значно перевершує усіх тих пересічних, покірних,