Апостол черні. Книга 2. Ольга Кобылянская
але не граю.
– Не смієте, може?
– Чому не смів би?
На Юліяновім чолі з’явився і зник червоний рум’янець гніву, як це буває у вражливих вдач.
– Я так думав, пане Цезаревич, вибачте. Наші батьки не все дивляться ласкавим оком, коли ми, молодь, засідаємо за зелені столики.
– І мають слушність, – впав йому в слово поважний канонік, – і мають слушність, але, – додав спокійно, – бувають і винятки.
– Ну і як, пане Цезаревич? – приставав молодий богослов.
– На жаль, ласкавий пане, я мушу рішуче відмовити.
В тій хвилині око Юліяна стрінулося з оком Еви. Спочутлива усмішка пограла коло її уст.
– Не є правдивим лицарем, – сказала піднесеним голосом бабуня. – Той, хто не грає в карти, не вміє випити, не вміє гуляти до упаду. Скільки вам років, пане Цезаревич?
– Двадцять і два, добродійко, двадцять і два. Старий уже… правда? – І, вдивляючись в її обличчя з розгорілими очима, сказав з притиском: – У родині Цезаревичів вийшла від карт тяжка трагедія… Може, ви чули про те, добродійко, – ні?
І, не вижидаючи її відповіди, він відвернувся і пішов за о. Захарієм, що взяв його під рам’я.
– Яка це правда, пане Юліян. Не одна хвилина в людському житті накоїла більше лиха, ніж цілі роки.
Ева, поблідла при відповіді Юліяна, подалася на веранду, а бабуня, відхиливши широко уста, гляділа, мов непритомно, за тими, що виходили.
Настало надвечір’я. Частина молоді, поплававши човном по ставі та навеслувавшись досхочу, вернулась до хати і підтримувала балачку, грала та співала.
Коли появився Юліян і його сталеві очі перебігли по присутніх, стрінули й Еву. Вона спустила погляд. Її уста тремтіли, а з горла вирвалося придавлене хлипання. Щоб не вибухнути плачем, вона покинула кімнату.
Він затиснув уста. В серці здіймалася дивна буря. Він приступив до відчиненого вікна і неначе вперше побачив усе те, що в його рамках містилося: сад, зільник і стежки. Йому пригадався той момент під час перших його відвідин, як він гнав за нею алеєю з ключем до ліса і спіймав її. Коли обернувся, здавалося, що його лице було на один відтінок блідше.
Ніхто не дивувався, що Ева не залишилася довго між товаришками і гістьми. Всі, що були тут зібрані, знали доволі добре наліг бабуні Орелецької і розуміли, що треба її було, мов малу дитину від огню, пильнувати. Це завдання перебрала нині, очевидно, Ева.
Одна з запрошених дівчат, скінчена консерватористка, сіла до фортепіяну і вдарила вправною рукою кілька гарних акордів у «моль». Юліян, що стояв недалеко фортепіяну, притягнув поза нею крісло і сів. Дівчина, відчувши за собою чиюсь близькість, оглянулася. І чи тому, що це був Юліян, що цікавив її більше, ніж інші молодці, чи від веселого настрою, всміхнулася до нього і заграла пісню: «У сусіда хата біла…» Вона грала майстерно, кладучи натиск у басових партіях на мелодію, якби добувала з неї стримуване ридання та хлипання.
Один гість за