Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану. Олексій Кононенко
теж, третій оглянув зуби персіянки, що йому дісталася, і зазначив, що його частка дуже мала. Тоді ватажок з купи, залишеної для добавки, поставив біля бідної рабині маленького осла; прикинувши загальну вартість цих двох істот, туркмен залишився задоволений. Ця сцена повторювалася неодноразово, хоч мене дуже обурювала жорстокість процедури, я не міг не розсміятися, спозираючи, як дивно складається та чи інша частка для розбійників.
Головна зброя, яка забезпечувала туркмену перевагу в розбійницьких набігах, – його кінь, і син пустелі любить його більше, ніж дружину і дітей, більше, ніж самого себе. Цікаво дивитись, з яким старанням туркмен її вирощує, як захищає його від холоду і спеки, як вибирає розкішне сідло, так що сам він у бідному рваному одязі верхи на випещеному прикрашеному коні є химерним видовищем. Але ці прекрасні тварини дійсно варті потраченої на них праці, і все, що розповідають про їхню швидкість і витривалість, зовсім не перебільшення. Туркменські коні – арабського походження, і досі прекрасні чистокровні коні називаються «бедеві», тобто «бедуїни». Коні теке дуже високі, вони гарні скакуни, але далеко не такі витривалі, як низькорослі коні йомутів.
Середня Азія. Текінці верхи
Прибуток, який приносить туркмену огидне ремесло викрадання людей, далеко не винагороджує його за пов'язану з цим ремеслом небезпеку, бо він лише зрідка зменшує убогість, в якій народжується син пустелі. Навіть якщо у туркмена залишається трохи грошей, він дуже рідко може ними скористуватися, настільки простий його спосіб життя. Я знав багато туркменів, які, не зважаючи на ввесь свій добробут, постійно споживали в'ялену рибу, а хліб дозволяли собі лише один раз на тиждень, як останній бідняк, для якого пшениця недоступна через високу ціну.
Домашній побут туркмена виглядає як абсолютне гультяйство. В його очах страшна ганьба для чоловіка – прикласти руки до яких-небудь домашніх справ. Він повинен займатися лише своїм конем. Як тільки він з цим упорається, він іде до сусіда чи приєднується до гурту чоловіків, які сидять у колі перед наметом, і бере участь у розмові, розмірковуючи або про політику і останні розбійницькі набіги, або про коней. Тим часом з рук в руки переходить обов'язковий чілім, рід перської люльки, для якої тютюн не зволожується. Вечорами, особливо у зимовий час, вони люблять слухати гарні казки та історії. Туркмени радіють присутності бахші (трубадура), який під акомпанемент свого дутара, двохструнного інструмента, співає уривки з «Кер-огли» та пісні Аман-молли чи Махтумкулі [23], національного поета, майже обожнюваного туркменами. Цей поет, якого вважають святим, був із племені ґеклен і помер приблизно 80 років тому. Овіяний легендами життєпис зображує його надзвичайною людиною, яка, навіть не побувавши в Бухарі і Хіві, вивчила усі книги та усі науки на світі виключно дякуючи божественному натхненню. Якось, сидячи на коні, він міцно заснув і уві сні побачив себе в Меккі, в оточенні пророка і перших халіфів. Він роззирнувся