Діви ночі. Юрий Винничук
на все.
Вона раптом закинула голову вгору, і губи її почали тремтіти. Біля нас зупинився Франьо.
– Ти її знаєш, Юрасику?
– Ні. Щойно познайомилися.
– Твоє щастя… Ну, сонечко моє, давай сюди подаруночок.
– Ні! Я нічого не маю! – Вона мене смикнула за рукав, шукаючи захисту. – Скажи йому – я нічого не маю!
– Юрасику, ми домовилися з тобою?
– Ясно, Франю.
– Ну, то люкс. Я мушу поговорити з дамою.
Я встав з-за столу і не встиг зробити й кроку, як за спиною пролунало: лясь! Це Франьо мазнув профуру. За кілька кроків я озирнувся і побачив, як вона подає йому тремтячою рукою гаманець. За хвилю вона вже лежала на столі і гірко ридала, а курдупель вишивав на другому кінці зали. Зате в кишені я намацав банкноту. Так і є – десятка. Чесно зароблена. Скільки ж було в гаманці, який вона поцупила в поляка?
Нарешті оркестра перестала грати. Одинадцята година. Тепер і для них настав зоряний час. Гратимуть вони уже тільки за гроші.
Я зиркнув у бік Надиного столу – там ще й не збиралися розходитись. Я пішов до своїх гречанок. З-за столу встав Теймураз, обняв мене за плече і відвів набік.
– Слушай, Кастантин. Твой Маріан – персик. Понял? За персик плачу, как за персик. Понял? Она сказал, што ти можеш зделать две комната, да? Зделай. Я плачу. Сколка?
Сто п’ятдесят карбованців? Матко святая! Як я видушу з себе таку суму? Хто б подумав, що ці гречанки такі дорогі?
– Гавари, дарагой. Я панімаю – радной сестра. Жалко. Очень жалко. У меня тоже єсть сестра. Я би убил тебя, єсли би ти зделал єй больно. Но я васточний челавек. А ти западний. У меня адин закон, у тебя – другой. Сколка? Сто рублей дат?
Я мовчу і шморгаю носом. Нема дурних – нехай сам піднімає ціну.
– Сто пятдесят дат? А? Даю сто пятдесят. Понял? За двух.
Я мовчу. Мовчати я вмію як Бог. Відчуваю, що грузин уже губить терпець.
– Ну ти разбойник, дарагой, да? Двести рублей даю! Больше ни капейка. Панимаєш – очень гречка хачу. Никагда гречка не хател, а типер хачу, да?
– Чорт з тобою, – кажу я, і ми ляскаємо долонями.
Ляскаємо і вдруге, але цього разу не так дзвінко, бо в моїй долоні опиняється вісім четвертаків, які хутко зникають у кишені.
Тепер я прямую до портьє і добиваю торг. Він вимагає тридцять за два покої. Даю двадцять п’ять. Згода. Я вільний.
Удома мені сниться товста-претовста профура з вибитими зубами і клянчить: «Не продава-а-ай!»
Танго з притисканням
«Хочеш спізнати багно? – запитував наш філософ вісімнадцятого століття Паїсій Величковський і сам собі відповів: – То стань ним». І я став.
На дверях ресторану знайоме попередження: «Вибачте. Місць немає». Під дверима нетерплячий тлум. Але у фойє я бачу Маріанну, вона теж помічає мене і кличе швейцара. Той розповзається в усмішці, обережно відчиняє й одним ривком втягує мене до себе, тут же затраснувши двері перед носами обурених відвідувачів.
Маріанна виглядає чудово. Не хочеться й думати, що оце квітуче сотворіння колись