Діви ночі. Юрий Винничук

      – Та-ак, мені що – міліцію кликати?

      Міліцію? Цього ще мені бракувало. Але викинути отак ні сіло ні впало аж шістдесят вісім карбованців? Не на того напали.

      – Давай, клич, – кидаю байдуже і беруся за те асорті. Якщо вже гудіти, то хоч на ситий шлунок.

      Зала поволі вилюднюється. За кілька хвилин біля столу виростають дві постаті. Офіціант і… мій знайомий міліціонер.

      – Привіт, – каже Микола і, повернувши голову до офіціанта, додає: – Осічка, Вася.

      – Як то?

      – А так. Осічка. Наш чоловік. Навару не буде.

      – От чорт! – всміхається офіціант. – А я думав, рагуль якийсь. Як і ті… Да-а… Ну, нічо… А ти тоже, – хляпає мене по плечу. – Ти тоже – х-хе! – дайош! Сказав би зразу, я б і… То, може, пару грам?

      – Ну, принеси, коли не жалко, – погоджується міліціонер і сідає біля мене. – Та прибери тут.

      – Айн момент! – не знати чого тішиться Вася, збираючи порожні пляшки.

      – То ви разом працюєте? – підморгую Миколі, коли залишаємося самі.

      – З дурнем попрацюєш…

      – Та чого. Спосіб не з найгірших.

      – Ну да. На хліб заробляємо.

      Тим часом Вася пурхає метеликом. Ось він уже наливає з графинчика, ось підсовує салат, ставить свіжу тарілку асорті, потім перехиляє келишок горілки за наше здоров’я і щезає.

      Сидимо в порожній напівтемній залі.

      – То ти що, дійсно про ті годинники не знав нічого? – питає Микола.

      – За кого ти мене маєш? – відказую діловим тоном. – Якби я взявся, усе було б шито-крито. Навіть ти нічого не занюхав би.