Холоднеча. Старі майстри. Томас Бернгард
до них така тортура, що не варто тягнутися, щоб тупіти за партою. У вибалку вже трапляються групи з двох-трьох підлітків, міцно збиті маленькі зграї тих, для кого усе вже занадто пізно. Діти тут передчасно подорослішали. Мухами годовані. Ноги вигнуті колесом. Голови з ознаками водянки. Дівчатка бліді і хирляві, всі мучаться нагноєннями через проколоті для сережок вуха. Хлопчики білясті, рукаті, з пласким лобом».
Схопитися, втекти і знову принишкнути, сидячи на місці, – ось, власне, до чого зводилося його дитинство. Помешкання, з яких не вивітрився дух мерців. Ліжка, що при першому дотику видихають запах небіжчиків. Те чи інше слово, яке пишномовно прокочувалося по коридорах, приміром, «у жодному разі» або «школа», «смерть» і «поховання». Його роками переслідували ці слова, терзали, «доводили до страшного стану». І потім знову не сходили з язиків, як пісня у своєму жахливому круговороті: слово «поховання», відірвавшись від цвинтаря і від усіх цвинтарів одразу, сягало ген-ген, доскакувало нескінченності, того уявлення, що його люди пов'язують з нескінченністю. «Моє уявлення про нескінченність не змінилося, відколи я був трирічною дитиною. Навіть ще раніше. Воно починається там, де очі вже безсилі. Де все закінчується. І вже ніколи не почнеться». Дитинство прийшло до нього «як людина, що принесла в будинок старі оповіді, страшніші, ніж можна помислити, ніж можна відчути, ніж можна витримати, і ті, яких ти ніколи не чув, тому що чуєш завжди. Не чув ще ніколи». Для нього дитинство почалося на лівому боці вулиці, а потім стрімко понеслося вгору. «Відтоді я весь час думав про падіння. Про здатність до падіння, мені хотілося впасти, і вабили всілякі спроби в цьому напрямку… але дозволити собі таку спробу зась. Це в корені невірно». Тітки своїми гидкими довгими руками тягли його в покійницькі, високо піднімали над позолоченим парапетом, щоб він міг зазирнути в саму труну. Вони пхали йому в долоньку квіти для небіжчиків, і малому доводилося постійно нюхати їх і раз у раз чути: «Золота була людина! А на вигляд – не надивишся! Глянь-но, як вона одягнена в мить прощання! Дивись же! Дивись!». «Вони» безцеремонно «занурювали його» в море «гниття». А в потягах у нього у вухах стояло слово «вперед». Довгими ночами він любив припасти до шпарини у прочинених дверях до спальні діда й бабці, де ще горіло світло, де ще щось розповідали, де ще читали. Він захоплювався їхнім сном в одному ліжку. «Сплять разом, як овечки» – так він це відчував. Вони немов спліталися струменями дихання. Зорі займаються над колосистою нивою. Над озером. Над річкою. Над лісом. Перекочуються через пагорб. Свіжий вітер доносить пташині трелі. Вечори – у комишах і в мовчанні, яке він наповнював своїми першими молитвами. Кінське іржання розриває темряву. П'яні гуляки, візники, кажани наганяють страху. Три мертвих однокласники край дороги. Перекинутий човен, до якого не зміг допнутися потопельник. Крики про допомогу. Голови сиру, такі величезні, що можуть розчавити. Надгробки заходяться гратися, перекидаючись датами народжень і смертей.