Схизматик. Діти Каїна. Тетяна Пахомова

      – Малий як… як виживе, то я нігди його більше не братиму в негоду… І діти в нас будуть ще… помало… і тебе пальцем більше не рушу… обіцяю… – мовив здушено.

      Час бив довбнею по голові, витягувався в довжелезну вервечку молитов, пульсував страшними картинами свідомості. Степан не розплющував очей. Інколи його повіки швидко тремтіли. Софія з надією вдивлялася в змарніле личко: знать, спить. Просто спить. Усе буде добре, втішала саму себе. Коли ввечері до хати ввійшла стара Сташка, а за нею – Анеля зі Збишеком і Басею, вимучена Зоська нажахано глянула на родину й повільно похитала головою. Упала на коліна, як підкошена. Зайшлася в сухому плачі:

      – Ні… Він буде жити… Він буде жити, чуєте?.. Буде, буде жити, – повторювала знеможено і товкла кулаками долівку.

      Білява кучерява Бася, схожа на ангелика, перелякано дивилася на тітку Зосю. Анеля схлипнула, перехрестилася і пригорнула до себе сина Збишека. Баба Сташка приклала вузлувату руку до лоба малого. Скрушно промовила:

      – Мусимо помолитися. Тут, усі разом. Бог почує. Тільки-но Катажинка, безневинна душа, від нас пішла…

      Чи то щира родинна молитва, чи то картопляні компреси допомогли, та на шостий день малий осмислено глянув на світ.

      – Я з тіткою Катажинкою був. Вона в такому гарному місці живе. Там усі люди дуже добрі й усміхаються. Але вони не їдять там… і не хочуть, – розказував серйозно матері, а та виціловувала кожен пальчик. – Мені там добре було. Але Єзус Христос сказав, що мені тут зарано єще. І що кожен з нас має когось врятувати на цьому світі… чи навчити… Вже точно не пам’ятаю.

      – Мене, мене ти врятував, – втішалася Зоська одужанню синочка.

      – А назад мене привела Катажинка. Вона сказала, що тепер завжди буде зі мною, – розповідав Степанко.

      Зосьці пішов мороз по шкірі.

      – Синочку мій найкращий, – лагідно мовила за хвилю, – ті, що йдуть на небо, назад не повертаються…

      – Ні, мамо. Ти просто того не знаєш, – щиро заперечив Степанко. – Вони стоять там, дивляться на землю і чекають своєї черги, щоб повернутися. Щоби знову жити. Щоб стати кращими. Правда, Катажинко? – малий звернув погляд убік.

      Зоська роззирнулася. Нікого. Їй стало лячно.

      – Ти ж їсти хочеш, сину. Я швидко, – зірвалася з місця.

      Хлопчина повільно випив половину горнятка молока.

      – Забери, не можу більше, – простягнув горнятко назад. – Хіба Катажинка хоче… Справді не хочеш? А-а-а… Не хоче вона, мамо.

      Степан заснув. Дихання його було розмірене, температура не піднімалася. Софія поралася біля печі й раз у раз навшпиньки підходила до сина: спить біднятко. Гарний який… Горщик з картоплею і квасолею тихо вибулькував, на лаві підходив хліб. Те, що було розділене на два тижні передновку, сьогодні стало святковою вечерею. Вийшов з того світу, Богу дякувати. Але ота мова про Катажинку… Зоська стріпнула головою, відганяючи від себе непотрібне. Проспиться – відійде вся та мара від нього.