Солодка печаль. Дэвид Николс
спосіб розрахуватися з боргами, коли хтось не може – тобто не не може, а припиняє торгувати. Це чистий аркуш; це означає, що до нас не постукають у двері. Ми просто… ліквідуємо все й віддаємо кожному їхню частку.
– Частку чого?
– Майна, всього, що в нас лишилося для продажу.
Я згадав порепаний килим, полиці, коробку CD-дисків із ярликом «Світова музика». Я не мав особливих ілюзій щодо боржників, і все ж знав, що мій батько патологічно порядний у питаннях грошей. Він вліз у великі борги, щоб урятувати бізнес, і коли кожна з крамниць по черзі закривалася, необхідність сплати боргу вимагала подальшого боргу на таємних кредитних картках, переказу особистих заощаджень на ділові рахунки, доки вже не залишилося що приховувати. Дитиною я крадькома виймав із тарілки овочі, які не бажав їсти, і просто впускав на підлогу. Стратегія мого батька навряд чи була більш витонченою. Він був архітектором піраміди, у якій виявився водночас шахраєм і потерпілим, а коли все це невідворотно розвалилося, так і залишився стояти, ошелешений несплаченими боргами, несплаченою орендою, несплаченими податками. Неспроможність купити собі порцію випивки в пабі була для нього справжньою мукою, а отже, не платити своїм співробітникам… незважаючи на статус «чистого аркуша», пропонованого банкрутством, ця неспроможність перетворила його на злочинця, на крадія.
І все ж мама не здавалася:
– Насправді це прихована можливість. Якщо все зважити, це дійсно добра річ.
І це змусило мене замислитись: як ми можемо впоратися, якщо станеться щось лихе?
Отже, Текерей-Кресент був таким собі покаранням, і саме так це й відчувалося. З першим рясним дощем на стінах спалень розповзалися великі сірі розетки вологи. Бюджетні обігрівачі змушували нас корчитись і пітніти о третій ранку й дрижати з посинілими носами о четвертій дня. Коли нам уперше показали дім, тато пояснив, як підводники разом у тісноті впродовж довгих службових відряджень долали клаустрофобію тим, що брали із собою лише кілька особистих речей та одразу прибирали їх після користування, і завжди на своє місце. Але замість того, щоб жити в дусі ефективного мінімалізму, ми постійно силкувалися знайти, куди покласти наші речі. Ми оглядали цей дім неумебльованим, і зараз гнуті стіни призвели до того, що меблі, пральна машинка й телевізор – усі вони окупували приміщення, немов наступаючи на нас. Усе було не врівень, усе здавалося неправильним. Сотня дрібних роздратувань: дверцята шафки, що не зачиняються, мийка, надто мілка, щоб наповнити чайник, ванна, надто мала, щоб мама могла витягнути в ній свої, хай і короткі, ноги.
– Я просто хочу пласкої стіни, щоб повісити картину! І кут, кут, куди можна поставити крісло!
Мама завжди володіла вмінням сміятися зі скрути, згорнувшись у продуваному вітром наметі в Ексмурі або чекаючи на автомеханіка на узбіччі автостради, проте зараз цей дар відмовляв їй, і вона грюкала дверима, копала стіни, жбурляла взуття:
– Чому воно тут? Ми не ставимо сюди взуття!
Das Boot [5], називала це мама. Не дивно, що підводники
«Підводний човен» (німецький фільм 1981 року).