Лора. Історія одного божевілля. Дарина Гнатко
вже так скоро, не встигнувши до пуття й насолодитися п’янким щастям коханої жінки… дочекалася, чекаючи й не очікуючи одночасно. Й гірким і отруйним відлунням зринали в пам’яті слова колишнього чоловіка, котрі він кинув їй у лице, коли вона вже твердо та впевнено заявила, що йде від нього до Войтовича.
– Наївна віслиця! Ти набриднеш йому вже скоро! Цей розбещений та випещений гультяй зрадить тебе відразу після весілля!
Тоді Тетяна відсахнулася від Данила.
– Неправда!
– Правда! Мені відомі такі чоловіки – пестунчики долі та життя, примхливі красунчики. Він звик до розкішних і породистих жінок, вогняних і пристрасних…
Тетяна затремтіла усім тілом.
– Ні, я не вірю тобі! Владик кохає мене!
Бурко розсміявся їй у лице.
– А чи ж надовго? – запитався він насмішкувато, з особливим вдоволенням вбачаючи страх у її великих синіх очах, і продовжив з котроюсь темною впевненістю: – Ти ще згадаєш мене, Тетяно. Згадаєш і мене, й слова мої, як прийде той день, коли Войтович тебе розлюбить і ти заробишся йому непотрібною. Й можеш бути певною в тім, що день той є недалеким!
– Ні!
Слова колишнього чоловіка мов те похмуре й недобре відлуння полишалися у свідомості Тетяни ледь не весь час.
Слова, котрі видавалися прокляттям покинутого й ображеного чоловіка, що зловісно прозвучали на прощання.
Слова, правдивості котрих вона сподівалася не дочекатися.
Але дочекалася.
Й усе трапилося саме так, як і передрік Данило.
Вчиняючи, можливо, дещо малодушливо й неправильно, Тетяна все ж продовжувала змовчувати, вбачаючи зраду чоловіка. Вона не влаштовувала емоційних сварок, не істерила й не плакалася перед Владиславом, вимагаючи його повернення в родину й до того життя, до котрого він призвичаїв її після весілля. Вона ховала від нього сльози в темряві та тиші своїх тепер уже одиноких покоїв, муторну самотність котрих та незатишність гоновила Лора своєю присутністю та неголосним вуркотінням немовляти або ж часом плачем. Тетяна не боролася за своє щастя, не боролася за свого чоловіка, можливо, тому, що була занадто вже ображена його зрадою та занадто погордлива, незважаючи на скромне походження, аби принижуватися перед тим, кому віддала своє серце й хто лиш стоптав її почуття.
Лорі виповнився рік, коли запах парфуму від Владислава зробився іншим.
Тетяна зрозуміла, що в чоловіка з’явилася нова коханка.
Нова чергова коханка.
Вони прожили в шлюбі більше двадцяти років, незважаючи на численні зради пана Войтовича, незважаючи на те, що пахощі від нього змінювалися та різнилися між собою досить часто. Зраджена й ображена Тетяна могла покинути його, могла піти геть, забравши з собою дітей – свого Петруся та його улюблену Лорочку, й знала, що не став би він її втримувати, – але полишилася поряд нього. Чомусь полишилася. Запевняла себе, що то заради Лорочки, не бажає насмішок та осуду людей, не бажає другого