Останній шанс на кохання. Людмила Волок
будинку Віра все-таки «залишалася в гостях», а «жити» їхала у свою маленьку квартирку на Борщагівці.
Сьогодні треба було залишитися. Анжеліка змарніла і здавалася старшою. Точніше, не старшою, а відповідною до паспортних даних – тобто мала вигляд не на двадцять вісім років, як зазвичай, а на всі свої сорок три. Вона мляво колупала виделкою їжу, раз у раз прикладаючи губи до келиха з вином. Олександр Петрович машинально поглинав салат, до вина ж, навпаки, й не торкався. Після десятихвилинної гнітючої тиші він озвався першим.
– Віро Миколаївно, як ви гадаєте, що ми можемо зробити для дівчинки? Влаштувати поїздку до Європи? Я планував відпочинок на Різдво, але… Боюся, їй буде важко пізніше…
Вони не вимовляли вголос те, що трапиться, за словами лікарів, ще до Різдва. Сказати, що Аня помре, означало визнати, що закінчиться життя всієї родини, в якій вона була душею, центром тяжіння і головним сенсом усього.
– Олександре Петровичу, – почала Віра, – їй нічого не хочеться. Тільки… вам це може здатися дивним…
– Нічого, мене практично неможливо здивувати.
– Вона хоче закохатися.
– Закохатися? Я не зрозумів, – здивовано глянув на тещу глава родини.
– Господи, немає нічого простішого! Безліч наших знайомих молодих людей були б щасливі зав’язати стосунки з Аннусею, навіть за таких сумних обставин, спілкуватися з нею, гуляти… – квапливо заговорила Анжеліка, немов боялася, що її перервуть.
– Ліко, вона хоче закохатися, – м’яко уточнила Віра. – Аня.
– О, ну є ж цілком гідні хлопці, симпатичні, спортивні, із поважних родин, зі статками… – не вгавала донька.
– З батьківськими статками, – уточнив Олександр Петрович. І додав: – Боюся, це бажання належить до розряду тих, які не можна здійснити за гроші.
– А я вважаю, що можна спробувати, – помалу вимовила Віра Миколаївна і зойкнула: – Боже, сама не вірю, що сказала це!
– І що ж ми зробимо? – обернувся до неї зять.
– Можна спробувати розшукати юнака, який міг би потенційно зацікавити Аню, – так само повільно говорила Віра.
– Ой, у Лєрочки такий чарівний син, Артурчик, йому недавно виповнилося двадцять три, вчиться в Лондоні, але це не проблема, ми можемо злітати до Англії. Організувати випадкову зустріч у «Кокон Клабі», наприклад. Потім він приїде на тиждень погостювати додому… – пожвавилася Анжеліка.
Але чоловік доволі безцеремонно втрутився в її плани:
– Не думаю, що серед цього кола знайдеться той, хто може справді зацікавити нашу дочку. Ти ж знаєш, вона не любить усі ці тусівки і гламурних юнаків, що не заробили ні цента на шампанське по тисячу доларів за пляшку, яке вони зазвичай уживають, – з ледь прихованим роздратуванням додав Олександр Петрович. Видно, він теж не мав особливої поваги до «золотої молоді».
– Слухай, Алексе, ну не з простим же хлопцем її знайомити! – обурилася Ліка.
– Що значить «із простим»?! А чим тобі не підходять прості?! А у твоїх кандидатів