Останній шанс на кохання. Людмила Волок
просто красунею – з величезними карими очима, білосніжною шкірою і густими золотими кучерями до талії, які вдалося зберегти навіть під натиском вошиної навали. Втім, і талію, якої сягали кучері, і красиві пружні груди, і кругленькі міцні сіднички, і стрункі довгі ноги – всю цю ідеально пропорційну красу Анжеліка щодня зміцнювала за допомогою аеробіки. У цьому сенсі всі подруги заздрили силі волі дівчини, тому подруг у неї не було.
Їхнє місце зайняв молодик, із яким вона дуже швидко познайомилася в Штатах. Через два місяці після навчання в США за тим самим обміном Ліка з’явилася вдома, радісно повідомивши, що виходить заміж.
– Анжеліко, ти з глузду з’їхала! Двадцять років усе-таки зарано для заміжжя. І як довго ви знайомі – місяць? – допитувалася Віра Миколаївна.
– По-перше, мені скоро двадцять один. Ти мене, до речі, у вісімнадцять народила, відразу після школи – не пам’ятаєш? По-друге, не місяць, а півтора. І по-третє, Алекс – без п’яти хвилин голова нашого торгпредставництва в Сполучених Штатах, – парирувала Ліка.
– А чому одразу заміж? Можна ж просто зустрічатися, – не здавалася Віра.
– Мамо, це чудовий варіант, – терпляче, наче розумово відсталій, пояснювала Ліка. – Він навіть лекції читає американським студентам, уяви.
– Біологам? – здивувалася Віра.
– Та ні ж, – досадливо відмахнулася Ліка. – Познайомилися ми, звісно, не на лекції, а на вечірці у спільних знайомих.
– Скільки ж йому років, якщо він лекції читає? – підозріливо запитала Віра Миколаївна.
– Тридцять один, – просто відповіла Ліка. – Та, мамо, нічого вже не зміниться, слава богу – я вагітна!
І дочка засміялася, ніби повідомляла про те, що виграла в лотерею.
Насправді ж майже так воно й було. Олександр Петрович, як його називала Віра з першого дня знайомства, виявився хорошим чоловіком для Ліки і, що найголовніше, зразковим батьком для їхньої дочки Ані. Ліку він постійно балував, а Аню, крім того що балував, ще й обожнював. Він проводив із донькою більше часу, ніж будь-який інший чоловік із тих, кого знала Віра. І не просто возив Аню в цирк або зоопарк – він грався з нею і розмовляв. За цю «успішність у батьківстві» Віра поважала зятя більше, ніж за його успіхи в бізнесі.
Перебудова набирала обертів, а з нею й Олександр Петрович. Він і за колишніми поняттями був людиною далеко не бідною, та коли приватний бізнес стало можливо вести відкрито, дав розгорнутися своєму підприємницькому талантові на повну силу. Звісно, завдяки родинним зв’язкам він мав привілеї, і доволі істотні, під час приватизації підприємств. Але треба віддати належне, що свої фабрики і заводи він, як новий господар, не губив, а твердою рукою вів до неминучого процвітання.
Сьогодні до його концерну «Інтерконтиненталь Груп» входили не тільки заводи, газети й пароплави, але й найбільша мережа приватних клінік «Цілитель». За гіркою іронією долі навіть це не могло зараз допомогти Олександру Ольховському, людині зі