Історія філософії. Античність та Середньовіччя. Коллектив авторов
релятивізму, а відтак, і, власне, пізнанню світу, котрого стосується. У цьому втілюється одна з провідних ідей платонізму: сталість дискурсу та пізнання залежать від предмета, про який ідеться. Платон заперечує, на відміну від сучасних поглядів, що ідеї, які позначаються предикатами, як-от «гарний», «великий» тощо, можна вважати концептами чи категоріями, невід’ємними від «думки» (noémata): кожне переконання, якщо воно справді є таким, а не сном чи маренням, завжди є думкою про дещо і має об’єктивний відповідник у зовнішньому світі. Отже, такі предикати, як «гарний» чи «великий» тощо, мають передовсім стосуватись ідеального сущого, яке об’єктивно існує і є реальнішим, ніж окремі суб’єкти («Сократ», «дерево»), що вони позначають у описових та оціночних твердженнях. Саме в цьому Арістотель убачатиме те, що назве головною помилкою Платона: котрий вважав більш «реальним» предикат, а не предмет, властивість, а не субстанцію. Арістотель натомість переконаний, що такі властивості, як «гарний» чи «великий», можуть існувати лише як означення реальності того, що описують, яка відіграє провідну роль (тобто «Сократ» чи «ось це дерево»).
Отже, для Платона ідеї мають бути ідеальним сущим, незалежним об’єктом, навіть якщо предикати, які виражають їхній зміст, насправді втілюють стандарти, норми чи критерії означення чи оцінки світу, які ми застосовуємо, говорячи: «це дерево – велике», «Сократ – добрий», «так чинити – справедливо».
Певна річ, ідеї існують геть по-іншому, ніж речі (іншими словами, про такі собі «суперречі» не йдеться). Ідея про трикутник не є ідеальним трикутником, а ідея про яблуко – це не вічне яблуко: ідеться про сукупність головних рис, завдяки яким їх визначають такими, відмінними від інакших речей, кожен трикутник і кожне яблуко.
Платон вважає, що кожен даний предикат є істинним, коли описує реальний зв’язок між предметами. Слова про те, що «Сократ – добрий», «ця фігура – трикутник» будуть правдою, лише коли існує зв’язок між сутностями (емпіричними) «Сократ», «ця фігура» і сутностями (ідеальними) «добрий», «трикутник», а неправдою – коли такого зв’язку не існує. Але що означає такий зв’язок між одним та іншим сущим, які належать до різних онтологічних рівнів? Аби розв’язати це завдання, Платон створює одну зі своїх найбільш суперечливих теорем про «взаємозв’язок» (méthexis) між речами та ідеями.
Аби обґрунтувати зв’язок «участі» та роль ідей як причини в цьому середовищі – ідея про справедливість має якимось чином бути причиною того факту, що «Сократ – добрий», бо лише за умови співучасті вона стає такою: Платон впроваджує поняття зв’язку між «прообразом», чи то пак «парадигмою» і «копією».
Отже, ідеї слід сприймати як прообрази, окремі емпіричні приклади яких (чи то втілення) є відтворенням чи саме «копіями», що неодмінно будуть недосконалими та нестійкими. Наприклад, у геометрії, коли креслимо трикутник, видимою є лише уявна модель ідеального трикутника, створюючи його копію. Або, скажімо,