30 років незалежності України. Том 1. До 18 серпня 1991 року. Олександр Бойко
апарату знизилася до 10 248 осіб. Помітні скорочення відбулися і на місцях. Апарат органів управління обласної та районної ланки зменшився на 25,2 тис. чоловік, в тому числі на обласному рівні на 32,4 %, а на міському та районному – на 13,7 %[55].
На жаль, у ході розгортання цієї реформи дедалі більше починали даватися взнаки її суттєві недоліки, загострюватись протиріччя політичного характеру. По-перше, ратуючи за демократизацію управління, ЦК КПРС утримував монополію на прийняття усіх принципових рішень стосовно цієї реформи, фактично усунувши Раду Міністрів СРСР від процесу реформування державного апарату. По-друге, реорганізація органів управління здійснювалась за одним і тим же шаблоном, викроєним у Москві, без урахування регіональної специфіки: відсоток скорочень був однаковим як для всіх республік, так і для всієї вертикалі влади від обласного до міського рівня. По-третє, реформаторський Центр зовсім не рахувався з інтересами республік. Згадуючи ті часи, В. Масол зазначає: «Почалось «викручування рук», ніякі заперечення і докази республік не сприймались. Незважаючи на наші категоричні заперечення, в Україні було ліквідовано республіканські органи, які відали чорною металургією, вугільною промисловістю, геологією, у безпосереднє підпорядкування союзних органів передана цементна промисловість»[56]. Отже, парадоксально, але факт: демократизація управління здійснювалась старими командними методами, що різко знижувало ефект реформи, дедалі більше посилювало напругу у стосунках між союзним центром та республіками.
Не виправдали себе і надії надати соціалізму друге дихання шляхом застосування у рамках радянської економіки таких ринкових категорій як самофінансування, самоокупність та самоуправління. Це пояснюється тим, що вже у задумі реформа була половинчатою – вона не зачіпала основ командної системи; не планувала реформування матеріального постачання; не ставила у практичну площину розбудову ринкової інфраструктури – банків, товарно-сировинних бірж тощо. Такий характер реформи зумовлював розбалансування в економіці, наростання деформацій та диспропорцій. Зокрема, темпи зростання продуктивності праці значно відставали від темпів збільшення заробітної плати. Якщо у 1987 р. на один відсоток зростання продуктивності праці у промисловості України припадало майже 0,5 % приросту заробітної плати, то у 1988 р. -1,5 %, а у 1989 р. – 2,2 %[57]. У результаті у радянській економіці з часом накопився цілий клубок протиріч та негативних тенденцій, які свідчили про глибоку економічну кризу командної системи.
Під тиском обставин поступово відбувається суттєва переоцінка цінностей, зміна орієнтирів та підходів до вирішення суспільних проблем, центр ваги у реформаційному процесі дедалі більше починає зміщуватися з економічної сфери у політичну. Важливою віхою на дорозі прозріння став ХХVII з’їзд КПРС (лютий 1986 р.), що прийняв «нову редакцію» програми партії, з якої було усунуто завдання побудови основ комунізму до 1980 р.
Там же, оп. 32, спр. 2642 / Інформація про проведену роботу по виконанню постанови ЦК КПРС «Про генеральну схему управління народним господарством Української РСР» від 28 січня 1989 р. арк. 52–54.
Масол В. Упущеный шанс. – К. 1993. – С. 30.
Бойко О. Д. Історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К. 1999. – С. 477.