Через перевал. Роман Іваничук
ми будемо жити славою минулого? Ця наша пристрасть давно викликає насмішки в сусідів, мовляв, – не вміючи побудувати державу, суголосну новому часові, ви з містичним мазохізмом заганяєте Україну мало що не в Трипілля та ще й пишаєтеся тим…»
«Звісно, це недобре, – відказав Анатолій. – Та є тут один нюанс: українські письменники мають не тільки збагачуватися знанням світової літератури, а й надихатися ароматом рідної, і якщо будемо дотримуватися таких правил, тоді новий літературний стиль стане співзвучним із світовим, проте матиме національну матрицю. Це закон, панове, закон! А те захоплення наших постмодерністів ребусами, непрозорістю художнього вислову – то в Європі давно вже пройдений етап».
Червоноголовий юний поет із променистими косичками перестав сновигати залою й декламувати лихослівну поезію, він зупинився за спиною Анатолія й прислухався, ніби намагався зрозуміти, що той говорить, – видно, його зацікавили переконливі інтонації Анатолієвої мови.
«Я тобі потім перекладу, – обізвалася із скандинавського гурту поважна жінка, яка пильно прислухалася до дискусії. – Я Гелена Краґ, – звернулася до Анатолія, – перекладачка Достоєвського на норвезьку. І Толстого – теж… І скажу вам, добродію: я не люблю націоналістів».
Анатолій промовчав, він думав, що відповісти цій норвезькій космополітці.
Тим часом до Северина підійшла молода жінка з розкосими очима, мала вона гладко причесане чорне, мов смола, волосся, гривку на чолі й бронзове, ніби виполіруване обличчя. Своєю зовнішністю геть відрізнялася від інших скандинавів – Северин пильно приглядався до неї. Була зодягнута в жовту шовкову пелерину, в штани із шкіряною аплікацією, підперезана червоним поясом, з мочок вух звисали червоні сережки, а груди прикрашало дороге коралове намисто.
«Я хочу з вами познайомитися, – сказала англійською. – Ви весь час поглядали на мене, певне, я вам сподобалася, а в нас такий звичай, що жінка має відповідати взаємністю».
Северин зніяковів – такого зізнання від жінки не чекав, сказав, придивляючись до її цікавого обличчя:
«Так, я справді задивився на вас, ви зовсім відрізняєтеся від них, – показав на її товариство. – Хто ви?..»
«Я ґренландка. Йоганна. Вчителька ескімоської й англійської мов, а теж – мисливець. Ну і поетка…»
Северин звернув увагу на її взуття з тонкої тюленячої шкіри, вишите яскравими візерунками. Посміхнувся.
«Ви зовсім як Саламіна!»
«О, ви чули про Рокуела Кента! Ми шануємо цього американського маляра… Тож будьмо знайомі».
Вона подала Северинові руку – міцну й тверду, гейби чоловічу.
«Северин», – назвав своє ім’я Майстер.
«Чи можу вас колись запросити на кафемик? Це по-нашому вечеря з кавою… Згода?»
Йоганна повела долонею по Севериновій щоці: пучки її пальців були м’які й чутливі.
«Ви мені подобаєтесь. А як я вам?»
«Ви чарівна, Саламіно», – відказав